Відносини Церкви і мистецтва існують стільки ж само, скільки й сама Церква. Навряд чи можна назвати їх однозначними і простими, та й активного протистояння (за винятком кількох смутних і малозрозумілих періодів) ніколи не було. Була, якщо можна так висловитися, "двобічна асиміляція", коли світські художники експлуатували релігійні сюжети, здійснюючи свого роду рух у релігію, і навпаки, люди Церкви активно прилучалися до мистецтва. Мабуть, співпраця виявилася вельми плідною. На цих відносинах ґрунтується вся європейська (і не тільки) культура. Лише кілька імен пропонуємо до уваги: Караваджо і преподобний Андрій Рубльов, Ель Греко і Феофан Грек. Список можна продовжувати. Ясна річ, перевагу із зрозумілих причин надавали жанрам образотворчим — живопис, графіка, скульптура. І дохідливіше, й наочніше. Хоча увагою не обходили і музику, й літературу. Але ніщо на місці не стоїть, і з розвитком технологій та інших супутніх речей з'являється новий вид мистецтва. Тема широка й цікава, але все-таки це не трактат з історії мистецтв, а лише короткі замітки з приводу виставки.

У вівторок у київській галереї “Лавра” відкрили фотовиставку єпископа Олександра (Драбинка) “Життя церковне: Літопис самовидця”. Виставку замислено як подарунок до дня народження блаженнійшого митрополита Володимира. Подія вийшла цілком резонансною. Відкриття експозиції вшанували своєю увагою Президент України Віктор Ющенко, мер Києва Леонід Черновецький та інші зайняті й серйозні персони. Але знаменною цю подію можна назвати не тільки тому. Фактично виставка символізує нинішні досить заплутані відносини держави і Церкви. І навіть складно сказати, яка в першу чергу це подія — культурна чи політична? Напевно, те і те в розумному поєднанні.

Але мовиться все-таки про виставку, отож не варто забувати про неї і відвертати увагу на практично сторонні теми. Примітно вже те, що автором її є людина Церкви — єпископ Олександр Драбинко, який уперше оприлюднив свої фотографії в такому масштабі. Здебільшого вони присвячені митрополитові Володимиру, якому відведено велику частину експозиції. Причому жанровий діапазон світлин доволі широкий. Глава Української православної церкви представлений і на офіційних, можна сказати, “парадних” фотографіях, і на “життєвіших”. Скажімо в полі, в українській вишиванці, і спілкується не тільки з політиками, а й з народом. Наступна частина демонструє різні храми.

 Особливо хотілося б виділити низку світлин, котрі стоять ніби осібно,— кілька туманних, можна навіть сказати, левітановських краєвидів і вечірній пейзаж, який у мене одразу ж викликав асоціації з картинами Альтдорфера: хмарне і дуже красиве небо перед заходом сонця в тривожній і експресивній колірній гаммі. Дуже сильні роботи.
Я не знаю, чи здобував отець Олександр яку-небудь фотографічну освіту, але світлини його зроблені дуже якісно й професійно. У кадрі нічого зайвого, композиція добре продумана. В кожному разі вони не справляють враження любительських.