Поїзди, проходячи повз цю маленьку станцію, стишують хід, а в день, коли сталася трагедія, тривожно сигналять... Немов будять приспану й присипану порохом забуття за часів СРСР нашу пам’ять про тих, хто поклав голову в цих полях, захищаючи незалежність молодої Української держави. Передчасно зів’ялий цвіт, юні романтики...

...29 січня 1918 року. Українці не встигли навіть натішитися свободою, намилуватися вимріяними жовто-блакитними прапорами, коли на Київ чорною хмарою посунули з північної держави кількатисячна червона гвардія та балтійські моряки на чолі з колишнім царським жандармом Михайлом Муравйовим. Йшли проти жменьки ненавчених юнаків, учорашніх школярів, ще майже дітей. За варварським звичаєм, Київ повинні були віддати на грабунок, на розтерзання. Ось витяг з наказу Муравйова: “Что касается ваших нужд, то после взятия Києва вы всем будете довольны. Идите в Киев и берите его. Все ваше. Жалеть киевских жителей нечего. Они терпели гайдамаков — пусть узнают нас и получат возмездие. Никакой жалости к ним. Кровью заплатят они нам. Если нужно, то камня на камне не оставим...”

У критичний час під Бахмач, де вже стояли ворожі сили, рушили сотні Першої юнацької школи імені Богдана Хмельницького, Студентського куреня та гайдамаків. Шість сотень студентів і гімназистів — проти добре вишколеного більшовицького вояцтва. Загинув кожен другий... А з ними й тридцятеро бійців сотні, нашвидкуруч сформованої зі студентів Народного університету та учнів гімназій — Другої української й імені Кирило-Мефодіївського братства. Захисники Києва заблукали серед снігів, коли виходили з оточення. Через віхолу пробивалися на вогні станції до людей, а потрапили в лапи нелюдів. Щоправда, Муравйов запропонував: “Заблуждение юнкеров прощаю, офицеров все равно расстреляю...” Вимагалося тільки скоритися чорній силі, й життя було б збережене. Билися до останнього. Перед смертю галичанин Григорій Пипський заспівав “Ще не вмерла Україна...” Підхопили інші... І полинули передсмертні слова у вічність. Наймолодшому герою було... п’ятнадцять літ: Андрій Соколовський навчався в шостому класі гімназії. Нікого не пощадили. Полонених катували цілу ніч. Учасник бою під Крутами Лукашевич потім згадував, що майже всі вони були по-звірячому скалічені. Розтрощені голови, вибиті зуби, виколоті очі... Одного страждальця мати впізнала лише по монограмі на сорочці.

Коли Київ звільнили від більшовиків, знайшли тіла двадцяти восьми загиблих. Поховали їх на Аскольдовій могилі, де понад тисячоліття тому спочив князь Аскольд, безвинно убієнний князем Олегом у 882-му. Вічний сон юних героїв потривожили тоді, коли руйнували прадавній київський меморіал. Могилу героїв Крут закатали під асфальт, прокладаючи дорогу вниз до Дніпра. Дехто з рідних устиг таємно перепоховати своїх дітей. Так, мати Володимира Наумовича перевезла останки сина і його друга Володимира Шульгіна на Лук’янівське цивільне кладовище. Хлопці перед смертю обнялися, і їх прошила одна куля. Так вони й пішли в ліпші світи. Остерігаючись помсти, родичі приховували місце останнього прихистку Володимира Шульгіна з побратимом. Знайшли завдяки старанням світлої пам’яті Людмили Проценко. Тепер на могилі вказано імена обох патріотів. Нещодавно на Лук’янівському цвинтарі постав пам’ятник за проектом студентки Національної академії образотворчих мистецтв та архітектури Наталі Черній, котра виборола перше місце в конкурсі. Дві символічні постаті об’єдналися силуетом хреста, а на ньому напис: “Нема любови понад ту, що окропила кров’ю Крути...”

* * *

У Крутах серед поля вивищується курган, насипаний за стародавньою традицією на честь героїв. Нагорі хрест та плита з епітафією: “Тут береже Україна вічний сон молодих своїх синів, які загинули в борні за її волю під Крутами 29 січня 1918 року”. Біля підніжжя стовпчики з табличками, на яких позначено міста: Рівне, Львів, Ужгород, Харків, Севастополь, Сімферополь, Івано-Франківськ, Кіровоград, Херсон, Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, Херсон, Вінниця, Житомир, Полтава, Чернігів, Тернопіль, Чернівці, Миколаїв, Одеса... З різних куточків України їдуть до Крут делегації. Несуть квіти, сумують і захоплюються подвигом тих, про кого довго боялися навіть згадувати. Поїзди, проходячи повз трагічну місцину поблизу дороги на Чернігів, стишують хід і в день розправи над юними патріотами тривожно сигналять... І спадають на думку слова з вірша Павла Тичини, написаного одразу після трагедії, за який поет зазнав чимало переслідувань:

“На Аскольдовій могилі

поховали їх —

Тридцять мучнів українців

славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

український цвіт!

По кривавій по дорозі

нам іти у світ...”