Принаймні так вважає телерепортер Андрій Цаплієнко, який нещодавно повернувся з Кабула і каже, що війна не зовсім така, як її зображують деякі закордонні мас-медіа. Замовчується, що талібів і досі підтримують понад 90 відсотків місцевих жителів. Адже шаріатський кодекс честі забезпечував певний порядок. А для бідноти “померти в бою з невірними” означає проскочити всі ієрархічні сходинки мусульманської релігії і одразу потрапити до раю.

— Афганістан для американських журналістів став ласим шматочком,— поділився наш колега під час семінару “Робота журналіста за кордоном”, який проводив Інститут масової інформації.— За один день зйомок у гарячій точці можна отримати п’ятсот зелених. І папараці “чесно” відробляють гроші, не гребуючи нічим.

Андрія вразив один випадок. Загін заокеанських репортерів спізнився і не встиг відзняти планову стрілянину (американські вояки зазвичай ходять на війну, як на роботу, і палять з гармат до 22-ї години). І попросив “зробити війну”. “О’кей,— погодилися сучасні ковбої,— але не менше, ніж сто баксів за постріл”. Таліби не зрозуміли тонкощів кіно й відповіли вогнем. Внаслідок троє загинуло. А ще українського журналіста вразило, що американські кореспонденти купчилися окремо від європейських колег.

— Мабуть, рис зі спільного казана без “Кока-коли” не ліз їм у горло,— посміхнувся Андрій.— Здавалося, що американських вояків у Афганістані лякають не так кулі, як брак комфорту. Особливо вони страждали без біотуалетів. Хоча й жили у набагато кращих умовах, ніж ми. Скажімо, українські компанії відмовилися застрахувати життя наших журналістів, котрі їхали до Афганістану.

Ігор Слісаренко (ведучий новин на каналі “1+1”) ділився своїми враженнями щодо мирних закордонних поїздок:

— Дуже важко у супердемократичній країні потрапити на прес-конференцію до Білого дому. І там є привілейована преса, яку “допускають до тіла”. Навіть вона всі запитання до високих посадовців мусить узгоджувати заздалегідь. Щодо іноземних мас-медіа, то багато залежить від країни, яку вони представляють. До “білого” списку належать Англія, Німеччина, Японія, Китай, Росія. Усім іншим — зась. Навіть журналістам з Іспанії (союзниці США) важко пробитися у верхи. Ми можемо трохи розраховувати на зв’язки української діаспори.

Під час практичної частини семінару учасники занурилися в атмосферу іноземного інформагентства Reuters, яке має 150 представництв у всьому світі й виходить двадцятьма мовами. Перше, що впало у вічі, — три годинники на стіні, один з яких показував час за Грінвічем, інші — по-київськи та по-московськи. А ще — кілька фото Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Робота в офісі кипіла, а миттєвий зв’язок і обмін інформацією здійснювалися на найсучаснішому обладнанні засобами Інтернету. Про таке, як зауважив один із журналістів-семінаристів, нам залишається тільки мріяти.