Народна мудрість вчить: скажи мені хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти... Микола Руденко, Мустафа Джемільов, Слава Глузман — ці люди прийшли вшанувати свого випробуваного сибірськими тюрмами друга і однодумця Генріха Алтуняна, який минулого тижня презентував у Будинку кіно свою книжку “Ціна свободи. Спогади дисидента”. Поважні й шановані люди у залі сміялися, розповідали тюремні анекдоти і з ледь вловимою меланхолією згадували важкі часи, коли кинули виклик радянській системі, піднімаючи завісу над іншою стороною буття, яке багато хто й сьогодні згадує, як рай дешевої ковбаси.

Генріх Алтунян народився у Тбілісі. Його батько після 1944 року став викладачем Харківського військово-технічного авіаційного училища. Зрозуміло, що кар’єра з погонами судилася і хлопцеві. До 1968 року усе складалося якнайкраще: закінчив “батьків” навчальний заклад, працював інженером авіаційного полку, став членом партії (бо інакше про службовий “ріст” можна було забути), повернувся в училище, але уже як начальник лабораторії. Потім ад’юнктура, документи подано на присвоєння звання підполковника... І тут раптом коротка зустріч на вокзалі з Петром Якіром, сином легендарного командарма і переконаним противником радянського режиму. Швидко по тому Генріх Алтунян їде на кілька днів до Москви, де, між іншим, вирішує завітати до свого нового товариша. А той пропонує познайомити його з Петром Григоренком, колишнім генералом, який після психічної лікарні (критикувати систему може тільки психічно хвора людина — таке було рішення владних органів) працював вантажником у овочевому магазині. Тут у руки військовому потрапив лист Андрія Сахарова “Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу”...

Як пише у своїй книзі автор: “Тоді вірилося, що ми, справжні комуністи, зможемо щось змінити, якщо будемо знати правду і активно діяти”. Проте “справжні комуністи” думали інакше — одразу ж після виходу на роботу Алтуняна викликали до начальства, почали переконувати у “всьому” зізнатися, засудити нових знайомих і тоді усе завершиться лише доганою. Та він каятися не захотів, за що його одразу ж виключили з партії, а через кілька днів звільнили з армії. Перший арешт теж не змусив чекати довго — 187 стаття (поширення наклепницьких роздумів) завела на три роки у Сибір. Якщо вперше Алтунян потрапив за грати за свою “впертість”, небажання поступитися власними принципами (“Ти думаєш інакше, ти Леніна читаєш не так, як вказує партія і влада, і цього уже досить для того, щоб тебе переслідували!”), то наступний строк (шість років) він уже отримав як “свідомий в’язень сумління”, який відкрито виступав проти тоталітарної системи. Саме у сибірських таборах Генріх Алтунян вивчив рідну мову свого народу — вірменську, та мову народу, серед якого жив, — українську. Тут познайомився і “мав честь відсиджувати строк” з Миколою Руденком, іншими правозахисниками. “У нашій Мордовській зоні перебувало 75 чоловік — 11 з них були кандидатами наук, майже усі решта мали вищу освіту — така собі “Мала академія наук”,— пише Генріх Алтунян.

Аналізуючи цю книжку, Лесь Танюк зауважив, що окрім неймовірної щирості, вона має ще одну особливість — у ній майже немає прізвищ донощиків, гебістів, злодіїв у законі, проте з вдячністю та пошаною згадуються усі достойні люди, які допомагали, не спішили засудити. Вміщено також кілька віршів Алтуняна, який жартує, що на звання “поета” він не заслуговує, бо здатність римувати з’являлася у нього тільки за гратами. Дуже цікавий і тон книги — це немов і не мемуари у їх класичному розумінні, а схвильована розповідь другу у затишній кав’ярні, з повторами, “перескакуваннями” у роках і подіях. Але, безумовно, цінна тим, що тут показано справжнє життя, яке вирувало у застінках колишнього Союзу. “Якщо ми не залишимо спогадів про цей час на папері, то через двадцять років прийдуть нові люди і напишуть “суху” історію про радянських політичних в’язнів з архівів КДБ, де усе в чорно-білих тонах”,— зауважив ще один дисидент Василь Овсієнко.