Бачила, щоб перекладачі працювали синхронно, але щоб так... Жінка крутить ногою колесо, яке стрімко обертає металевий лист. На ньому, дивлячись у книгу, в шаленому темпі витискає текст. Причому перекладає з української на... українську ж — але “зашифровану” по Брайлю — рельєфним шрифтом. Набір крапок та тире, що позначають літери, сліпі потім прочитають пальцями. Літери — у дзеркальному відображенні, а рядки справа наліво, аби матриця залишала правильний відбиток на папері. Руки, ноги, очі — все задіяне, а на металі з’являється сторінка за сторінкою. І так щодня по вісім годин.

У цеху Республіканського будинку звукозапису і друку виготовляють книги та періодику для незрячих. В цьому році унікальне виробництво відзначатиме своє тридцятиріччя.

— Мене самого читати й писати рельєфним методом навчив колись у лікарні сусід по палаті,— розповідає директор підприємства Петро Омельчук.— Адже я втратив зір вже дорослим. Якщо сліпих дітей хоч якось готують до життя в темряві, аби не почувалися безпорадними, то зрілій людині, в якої у прямому сенсі померкло світло, спочатку страшно навіть пройтися власною квартирою. Здається, все втрачено: робота, навчання, навіть можливість побачити обличчя коханої. Але я за натурою боєць — вирішив, хай там що, а сидіти без діла не буду.

Чого варто було пану Омельчуку закінчити філософський факультет університету, знає тільки він та дружина. Безсонними ночами вона читала конспекти та підручники, а він переписував Брайлем, аби потім вчити. Спеціальних книг для сліпих дістати було неможливо. Ось тоді й зрозумів: література для незрячого — це й освіта, й розрада, й можливість... не збожеволіти від відчуття самотності, що виникає в перший час після втрати зору.

Гортаю газету “Промінь” — товстенний том, який ледь уміщається на колінах. Це лише дві сторінки, перекладені Брайлем. Величезні книжки дуже незручні, тож щораз популярнішою стає інша продукція — озвучена література. На аудіокасети та компакт-диски записують детективи, жіночі романи, дайджести, збірники господарчих та кулінарних порад, журнали “Здоров’я”, “Наука й життя”, “Обрій”. За спеціальною технологією на звичайні 60-хвилинні касети вміщається текст аж на чотири години звучання. Звісно, те, наскільки запам’ятається “промовиста книга” слухачам, залежить від дикторів. Більшість із них — актори, працівники радіокомпаній, котрі працюють тут у вільний час.

— Колись у Будинок звукозапису була черга з охочих,— каже Петро Омельчук,— адже на кіностудії платили сто карбованців зарплатні, а в нас — триста. На жаль, найкращих працівників ми втратили. Вони подалися в “мильні опери”. Там за озвучення сплачують більше, ніж у нас.

А ось, скажімо, диктор Ігор Мурашко не покидає студію з 1972 року. Його голос знають незрячі в усіх куточках України.

— Це не схоже на роботу на радіо,— розповідає він.— Адже там передачу найчастіше монтують з кількох варіантів. А тут доводиться читати годину підряд. Виразно, “граючи” голосом найрізноманітніші почуття.

Близько 200 нових книг щороку записують на цьому підприємстві. Шістдесят тисяч незрячих українців з нетерпінням чекають на них. Втім, книгам дістатися до слухачів непросто. Адже лише 13 бібліотек системи Українського товариства сліпих закуповують нову продукцію. Підприємства, де працюють незрячі, нині майже не мають прибутку, тож до духовної їжі руки не доходять.

Можливо, ситуація зміниться, коли книги випускатимуть значно більшим тиражем і швидше? Нині це вже реально, адже Центральне правління Українського товариства сліпих, Фонд соціального захисту інвалідів Києва та столична мерія допомогли придбати новітню техніку для цифрового запису тексту. Працівники поступово переходять від верстатів до комп’ютерів. Навчаються, як і раніше, самотужки, адже в Україні немає вузів чи технікумів, де готували б майстрів для такої незвичайної роботи.