Досі не вщухають пристрасті, розбурхані виборами 31 березня. Того дня я вперше зіткнулася з парадоксальною ситуацією: мала право, хотіла, але не проголосувала. Взяла паспорт, що підтверджує громадянство, вчасно прийшла на дільницю. А там... Черги, в яких затято умлівав електорат від кількагодинного чекання та майже літньої спеки. Літні люди не витримували. Знеможені, йшли додому. Деякі потім поверталися. І знову йшли, бо маса бажаючих заповнити бюлетені хоча й оновилася, але не поменшала. Поверталися ще раз, щоб остаточно піти, не проголосувавши. Гальмувала процес навіть не погана організація (мало кабінок, недостатньо підготовлений персонал комісії, що довго й неуважно порпався у списках). Поки кияни стояли у виснажливих чергах, депутатів їм активно й безперешкодно “обирали”... приїжджі. Із Закарпаття, Волині, інших регіонів, де люди не живуть, а виживають, до столиці привезли тисячі людей з відкріпними талонами. Своє право вибору вони раді були продати за суто символічні суми. Чи можна їх засуджувати — інше питання, але вони відштовхнули від виборчих урн ціле покоління, яке за старою пам’яттю вважає голосування своїм громадянським обов’язком. І в жодній електоральній комісії нікому не спало на думку, чому це раптом на дільницях виявилося стільки чужаків. Акцію всенародного волевиявлення спеціально ж призначили на таку пору року, коли масова міграція корінного населення — людей, наділених правом голосу — мінімальна.

Тож вибори-2002 “зробив” капітал. Гроші виявилися сильнішими за передвиборчу агітацію й пропаганду. Смішними, непотрібними й наївними виглядають тепер найхитромудріші піар-технології. Професіоналізм кандидата, його праця в окрузі, інші чесноти не конвертувалися та й не могли за таких умов конвертуватися в перемогу. Все “продавив” фінансовий ресурс. Не ховаючись, привселюдно, як у телешоу “За стеклом”, грошові мішки обманювали виборців, які чесно прагнули проголосувати за людей, котрим довіряють. Хоча жоден закордонний спостерігач такі порушення не міг помітити й відповідно не зафіксував. Чужоземних сторожів демократичності наших виборчих процедур цікавило, чи були на дільницях печатка, бюлетені, кабінки. Їм не впадало в око те, що голосувала велика кількість прибульців, адже всі вони мали відповідний дозвіл, тож робили це законно.

Мандати забезпечували не тільки “відкріпники”. Батьки-командири “роз’яснювали” солдатам, як належить голосувати. Ті, хто страждав на лікарняних ліжках (а 31 березня кількість таких осіб підозріло зросла), робили свій вибір під чуйним керівництвом головних лікарів. Розповідали, що запрошення на дільниці отримали дво- й трирічні діти. Будьте певні, бюлетені малечі виявилися заповненими, і в тому немає ніякої містики, адже у штучно створеному стовпотворінні паспорти запитували не у всіх. 48 відсотків громадян України зіткнулися з порушеннями під час виборів. Про це свідчать результати загальнодержавного опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи” та фірмою “Соціс” на замовлення Всеукраїнського моніторингового комітету.

Вчорашні кандидати, чиї права було найбрутальнішим чином порушено, подали скарги служителям Феміди. І зіткнулися з положенням, яке заблокувало спроби поновити справедливість, адже згідно із законом, рішення, винесене судом щодо виборчого процесу, є остаточним і оскарженню не підлягає. Заклали свого часу таку норму з найкращими намірами, аби слухання електоральних справ не перетворилося на тривалу тяганину з непоспішливими переглядами в судах різних рівнів. Та результат виявився несподіваним. Для одних кандидатів ця стаття слугує зеленим коридором, для інших перетворюється на пастку. Те, що задумували як панацею (враховуючи швидкоплинність виборчого процесу), обернулося дикістю. Мене як людину, котра спеціалізується на правовій тематиці, це вражає до глибини душі. Адже подушки й каструлі між конфліктуючими членами сім’ї служителі Феміди ділять неквапливо, виважено. Потім такий вердикт можна оскаржити у судах вищої і найвищої інстанцій, і це добре. А ось кому представляти інтереси народу у радах усіх рівнів, аж до Верховної, суддя вирішує одноосібно, хоча він не застрахований від помилки. Суддю можуть умовити. Йому можуть пригрозити. Його можуть залякати. Можуть (не дай Боже!) підкупити. Важелів, які убезпечили б суспільство від такої підкилимової боротьби, катма.

Суди всіх рівнів після 31 березня накрив дев’ятий вал поствиборчих позовів. І бідному служителю Феміди доводиться протистояти отій навалі, котру порівняєш хіба що з тиском татаро-монгольської орди. Суддя ж, як відомо, повинен приймати рішення на основі внутрішнього переконання. Щоб його мати, слід хоча б усвідомити, яких саме порушень припустилися кандидати на народних симпатиків. Коли негативу багато (як на останніх виборах), то вершитель людських доль уподібнюється морській губці: з океану, що прокочується над нею, вона здатна увібрати певну кількість води, але після цього не всотає жодної краплини. Чи варто дивуватися, коли за таких умов судді виявляють байдужість до найпереконливіших доказів, або ж “еластичність”? А що все відбувається саме так, свідчать ухвалені рішення. Переважно вони прогнозовані, тобто зумовлені грошовим чи адміністративним тиском.

Судді найчастіше відмовляють у задоволенні позовів, посилаючись на значний розрив між кількістю голосів, що набрав переможець і його найближчий суперник,— не менше тисячі. І не бажають помічати, як примітивно й підло той розрив створили. Крім вже названих технологій, варто згадати й таку: навіть молоді, фізично здорові люди, котрі твердо вирішили проголосувати, хоч би й навіть довелося витратити цілий день, не завжди змогли це зробити, тому що дільниці (знову ж таки на законних підставах) закривалися о восьмій вечора. Ханне Северінсен, голова моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи, котра працювала спостерігачем на одній з київських дільниць, наполягла, щоб своїм правом скористалися всі бажаючі. Голосування там завершилося о 22-й. Але так було не скрізь. Про те, що багато дільниць відчинилися не о восьмій, як належало, а пізніше, й згадувати соромно. Кричущі порушення, які перешкоджали вільному волевиявленню громадян, підпадають під статтю 157 Кримінального кодексу України, але чомусь служителі Феміди її не застосовували. Тож доводиться із сумом констатувати, що в цій царині тест на зрілість української демократії суспільство не витримало. І що найстрашніше, й досі відсутнє чітке засудження такої практики.

Ніби передбачаючи післяелекторальну правову вакханалію, лідер партії “Єдність” Олександр Омельченко на міжпартійному з’їзді виборчого блоку “Єдність” ще 12 січня цього року застерігав суспільство від тієї процедурної справедливості, яка нерідко є лише прикриттям буквою Закону фактичного беззаконня, торжества несправедливості, зла і кривди.

Якщо новообрані народні слуги не хочуть стати жертвами нормативного документа, вимудруваного їхніми хитровихитреними попередниками, то над законом про вибори мають працювати з перших днів перебування у Верховній Раді. Аби під час електоральних жнив 2006 року доля мандата не залежала від “помилок” судді, від воскреслих на час голосування покійників, від військових, котрі отримують бюлетені спочатку за квитками, а переодягнувшись у цивільне — ще раз, за паспортами, від штучно створених виснажливих черг.