”Ви, пані, не “відмахуйтеся”, а слухайте цього пасічника. Бо він справжній професор, правда, вже пенсіонер, і про цілющі властивості меду знає дуже багато — поганого не порадить”. Таку розмову двох жінок я почула на відкритті виставки-ярмарку “Мед-2002”, що традиційно відбувається біля Інституту бджільництва імені Петра Прокоповича. Ціни тут цього року коливалися від восьми гривень до чотирнадцяти за кілограм, залежно від того, хто звідки привіз мед і хто як оцінив свою працю. Незаперечним залишається одне — поганого не запропонують.

На виставку я приїхала зранку — і не пошкодувала. Бо не тільки побачила, як пасічники викочували з машин бочки з медом, розставляли на столах усілякий свій реманент та приглядалися, хто за скільки буде його збувати, а й почула багато “секретів”. Поважні власники бджіл із задоволенням розповідали про свої “ферми”. У декого до півтори-двохсот вуликів, дехто тримає лише кілька десятків, проте впевнений, що значно виграє у якості солодкого продукту. А от представники одного із закарпатських господарств приїхали без меду, проте з “племінними” матками-королевами. До речі, одна така “господиня” з кількома рядовими бджілками коштувала немало небагато — тридцять гривень.

— У нас зараз дуже багато пасічників, а “бджолиних угідь” мало, тому довелося перекваліфіковуватися на плекання маток. І знаєте,— ділився зі мною пан Василь з Мукачевого,— за кілька років роботи до нас почали прилітати пасічники навіть з Росії. Та не дивіться ви на мене так перелякано,— провадив далі мій співрозмовник,— ви що, думаєте, що сердешні бджолярі тягали від нас цілі вулики? Усе простіше. Ми транспортуємо наш дорогоцінний багаж у невеличких, завбільшки з три сірникові коробки, дерев’яних пеналах. Тут маткам (їх завжди позначаємо жовтими або золотистими цятками на тулубі, щоб одразу ж можна було впізнати) доволі просторо, а щоб вони не сумували, підсаджуємо кілька звичайних бджілок-трудівниць, які свою маму і нагодують, і почистять, і спати вкладуть. Щоб медозбір був гарним, не досить лише теплого та сухого літа. У бджолиному світі, як і у людському суспільстві: стоїть на чолі сильна і турботлива королева, рій працює на всі сто, а якщо слабка, то Божі комахи часто відбиваються від рою, менше трудяться...

Можливо, пасічник розповів би ще багато цікавого, проте раптом прокотилося: “Мер Києва приїхав!”. Одразу ж заметушилися: хтось почав лагодити банки з медом, щоб дорогого гостя пошанувати, хтось мало не хустинкою протирав усілякі щипці та увігнуті до середини ножі, призначення яких міг визначити тільки професіонал. Не дивно, що Київського міського голову Олександра Омельченка так шанують. Він буває на подібних виставках щороку і багатьох з постійних учасників знає. Цього разу він придбав (категорично відмовившись від знижки) кілька спеціальних валиків для “розкорковування” воскових кришечок стільника та ще цілий арсенал металевої всячини, пояснюючи і журналістам, і багатьом покупцям, які уже й про мед забули, призначення кожної з них. Особливо Олександру Олександровичу сподобалася досить величенька “електрифікована” бочка для відкачування меду зі стільників. “От люди, постійно щось вигадують, лише б менше працювати. У себе на пасіці я мед на цій “центрифузі” руками качаю, а тут натиснув кнопку, і машина все зробила. Дідівські методи, хоч і вимагають більше зусиль, проте приносять і більше задоволення. Зазвичай зі своїх 40 вуликів збираю три бідони, а буває, і більше. Принаймні, щоб пригостить родичів і знайомих, завжди вистачає. Колись трапився такий рік, що не було медозбору зовсім, то щоб не зобижати бджіл, я не відкачував меду. Правда, було соромно перед знайомими — ото вже, мабуть, думали, пошкодував”.

Оглянувши експозицію, наш мер зауважив: “Така земля, як українська, повинна бути багатою на бджільництво. А подібні виставки мають стати постійно діючими, а не відбуватися раз на рік”.

Коли я запитала у одного з пасічників, як у такому солодкому морі не загрузнути і вибрати справді найкращий мед, він мене одразу ж відправив до кандидата біологічних наук, керівника Центру випробувань продуктів бджільництва Інституту бджільництва імені Прокоповича Надії Мулявко. Мабуть, багато хто з наших читачів чув її передачі по першому каналу Національного радіо про цілющі властивості меду. За стільки років “діагностування” різних медів Надії Олексіївні досить одного погляду на продукт, щоб сказати — хороший він чи ні. Кілька порад спеціаліста.

Багато хто любить рідкий мед, але має знати: “фокус” у тому, що не гусне лише мед з білої акації, а всі решта десь із жовтня починають кристалізуватися. Щоб зберегти “текучість”, його або тримають у теплому місці, або (цим уже займаються підприємці, які насамперед дбають про своє збагачення) розтоплюють. Хороший мед, якщо його лити тоненькою цівкою на воду, не розпливатиметься, а виростатиме таким собі острівцем.

До слова, поширений міф про надзвичайні властивості башкирського меду, виявляється, насправді є лише вдалою рекламою. Увесь мед корисний, якщо дбати про пасіку, а не власне збагачення. От, приміром, американці вирощують бджіл мало не у стерильних умовах, а всі, хто куштував мед, викачаний з тих високотехнічних вуликів, стверджують — на смак він ніякий. Секрет у тому, що поля там окультурені і нема на них такого різнотрав’я, як у нас. А найсмачніший мед, зібраний з... будяків. Хоча... Хтось любить гречаний, хтось — липовий, а хтось — з білої акації.

Цікаво: серед власників бджіл багато людей з вищою освітою, а також... льотчиків. Ці люди, які самі ширяли небом, ставляться до Божих комах з особливим трепетом.