Торік Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) вирішила зробити нам подарунок — до дванадцятої річниці незалежності України власним коштом спорудити пам’ятник князю Святославу. Ідею підтримала київська влада. Не минуло й півроку, як на розі вулиці Фрометівської і Червонозоряного проспекту, біля входу в МАУП, виросла велична скульптурна композиція. Символічно, що “козак на престолі”, так називав князя Михайло Грушевський, постав на одному з історичних в’їздів до Києва з боку давнього Юр’єва.

Автори монумента — випускники Академії образотворчого мистецтва й архітектури Олесь Сидорук і Борис Крилов. Залишивши студентську лаву 1999 року, вони заявили про себе як зрілі митці. В співавторстві зі своїм учителем Валерієм Швецовим хлопці відтворили образи Андрія Первозванного на Аскольдовій могилі та гетьмана Сагайдачного на Подолі. На території академії вже теж “відмітилися” — виліпили погруддя філософів і мудреців для алеї “Український сад” і пам’ятний знак жертвам Голодомору.

— Це удача, що керівництво навчального закладу доручило нам вирізьбити легендарного воїна,— діляться митці.— Шість місяців ми жили князівськими битвами й перемогами. Занурювалися в надра історичного музею, досліджуючи одяг русичів, хазарів, деталі обладунків. Консультувалися з Михайлом Брайчевським, показували йому ескізи, бо хотіли, щоб наше дітище стало гордістю й окрасою столиці.

Допоміг творцям і студент Інституту журналістики Володимир Бондар, котрий знайшов словесний портрет Святослава, написаний візантійським письменником Левом Дияконом: “Середнього зросту, не надто високого і не дуже низького, з мохнатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, задовгим волоссям над верхньою губою. Голова у нього була повністю гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся — ознака знатності роду. Міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла цілком співмірні, та вигляд мав похмурий і сердитий. В одному вусі була золота сережка, прикрашена карбункулом, вправленим у дві перлини. Біла одіж на ньому відрізнялася від шат наближених тільки чистотою”.

Різьбили постать князя з світло-сірого танського граніту, що добувають поблизу Умані, на київському заводі “Граніт”. А руського й хазарського вершників відливали із бронзи у Вишневому. Нині вони навіки поєдналися в монументі. Стоїть, спираючись на меч, на дев’ятиметровому постаменті доблесний воїн Святослав, син Ігоря та Ольги. Не в шоломі і латах, а в плащі поверх сорочки, з козацьким “оселедцем” на чолі. Спокійна й упевнена у собі людина. Чом би й ні? За ним — фанфари слави і ланцюг перемог: підкорив в’ятичів, завдав поразки волзьким болгарам, зруйнував столицю хазарів Ітиль, закріпив владу Київської Русі на Таманському і Керченському півостровах... І тут він вивищується над вершниками. Битва скінчилася. Руське військо розгромило Хазарський каганат. Слов’янський воїн, зображений на постаменті спереду, виявився вправнішим за кочівника. У того кінь спіткнувся, і сам він ось-ось упаде. Мить поразки увічнено з тилу п’єдесталу — переможеним не місце в авангарді.

— Віднині князь Святослав став охоронцем, ідеологічним символом Міжрегіональної академії управління персоналом,— сказав на відкритті пам’ятника президент навчального закладу Георгій Щокін.— Великий полководець збудував могутню державу. За його правління Європа, Близький Схід добре знали, що таке Київська Русь. Хочу, аби наші вихованці продовжували традиції славного пращура.