19 листопада 2004 року, п'ятниця  №172 (2575) номер газеты в PDF-формате PDF новини в RSS-форматі RSS  | Facebook   |  Київ | Економіка | Суспільство | Дозвілля | Авто | Здоров'я | Технології | Транспорт
images
images
 Логотип видання 'Хрещатик'
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
15:26 |  Триває пошук земельних ділянок для будівництва житла постраждалим від афери «Еліта-Центр» (Оновлено)
images images images
14:55 |  Віталій Кличко ініціював службове розслідування щодо керівництва Святошинського дитячого будинку-інтернату
images images images
13:05 |  Киян запрошують долучитися до толоки «Чисто субота» у Гідропарку та на інших локаціях Дніпровського району
images images images
12:16 |  Київська влада працює над запровадженням механізму зміни місця голосування онлайн
images images images
10:38 |  Оновлений парк «Веселка» відкрився на Нивках
images images images
10:11 |  У столиці на рік припадає понад 2 тисячі знімальних днів у межах різноманітних проектів
images images images
09:19 |  Містобудівна рада підтримала проект детального плану території для мікрорайону на Троєщині
images images images
09:08 |  Міська влада постійно підтримує дитячі будинки сімейного типу – Марина Хонда
images images images
17:26 |  Департамент культури дає Гідропарку нове життя
images images images
17:25 |  Віталій Кличко показав, як триває реконструкція легкоатлетичного манежу на Березняках
images images images
17:24 |  е-пенсія вже в Україні
images images images
16:34 |  У I півріччі 2019 року підприємствам міста Києва відшкодовано 6,5 млрд. грн. ПДВ
images images images
15:48 |  Усі дільничні виборчі комісії столиці готові до проведення позачергових виборів народних депутатів України
images images images
15:14 |  Триває локалізація аварійної ситуації на Мостицькому колекторі
images images images
13:31 |  Чорнобильцям столиці потрібно змінити посвідчення
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса
images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

Державні закупівлі
Бюджет міста Києва на 2019 рік Контактний центр міста Києва - 1551
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
19/11/2004      надрукуватипрочитало 6276 человек  

images
Михайло Поплавський: “Я багатший за наших олігархів...”
images

З досьє “Хрещатика”

Михайло Поплавський народився у селянській сім’ї на Кіровоградщині. Після школи вступив до Горлівського професійно-технічного училища № 25. Працював машиністом електровоза на шахті міста Кіровська Донецької області. В 1969—1971 роках служив у лавах Збройних сил СРСР. Нагороджений медаллю “За військову доблесть”. У 1975 році вступив у Київський державний інститут культури. Закінчивши його, працював заступником директора Республіканського будинку народної творчості. В 1984 році нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. У аспірантуру рідного вузу “незручного” Поплавського не прийняли, і він вступив у Академію педагогічних наук СРСР, де в 1985 році захистив кандидатську дисертацію. А в 1990 році захистив докторську дисертацію в найпрестижнішому профільному вузі — Ленінградській академії культури. З 1993 року — ректор Київського державного інституту культури (нині — Національного інституту культури). 12 червня 2002 року парламентарія Михайла Поплавського обрано на посаду заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. Заслужений діяч мистецтв, професор. Лауреат загальнонаціональної програми “Людина року” (1997) і рейтингу популярності та якості “Золота фортуна”. Михайло Поплавський — кавалер ордена Михайла Грушевського IV ступеня.


Якби Поплавського не було, його треба було б придумати, цього “оптиміста песимістичної держави”. Він живе завиграшки. А коли береться за черговий проект, хай то телеконкурс “Крок до зірок” чи випестуваний у парламентських буднях Кодекс законів про українську культуру, обов’язково виграє. Звичайно ж, головний проект Михала Михалича — Київський національний університет культури і мистецтв, котрий завдяки “співаючому ректору” за якийсь десяток років перетворився на сучасну освітню корпорацію, де витає європейський дух. Я зустрівся з епатажним “юним орлом” рівно за три тижні до його 55-річчя і за два — до другого туру президентських виборів в Україні. Дорогою, біля заводу “Арсенал”, зустрів ветеранів, яких зібрала в святкові кумачеві колони анахронічна дата — 7 листопада.

— Цікаво, а що для вас цей день?

— Парад епохи, яка відходить. Лівий марш. Чиєсь право на ідеологію, сконцентровану в крилатому рядку: “Є у революції початок — нема у революції кінця”. Ми нині теж балансуємо на межі революційних перемін. Та особисто я надаю перевагу еволюції.

— Роки летять, а кураж Поплавського, котрий танцює з дівчатами запальний канкан, фліртує зі студентками на зйомках кліпів і розповідає фривольні анекдоти, не звітрюється. Де ви дістали еліксир неминущої молодості?

— Шерше ля фам. Все в ім’я жінки, все для блага жінки. Я завжди пронизаний стрілою Амура. Як казали в давнину, любов платить тією монетою, яку сама карбує.

— Кому (або чому) найбільше зобов’язані своєю впізнаванністю?

— Пресі. Четвертою владою вона не стала, а ось іміджмейкером — так. Причому, що сильніше мене кусає, то популярнішим стаю. Не стомлююсь повторювати: “Критикуйте, тільки прізвище не плутайте”. Ця професія, як і перша найдавніша, завжди буде в ціні. Тому знецінює себе той, хто судиться з журналістами. Я намагаюся давати їм якомога більше інформаційних приводів і для пліток, і для легенд... Одне слово, у нас взаємний інтерес...

— Таке враження, що вітрила вашої долі наповнені вітром удачі. А чи часто доводилося плисти проти течії або ж кричати “SOS!”?

— “SOS!” кричати не навчений з дитинства. А плисти звик поперек течії — від берега до берега. Якось збився з курсу — соратники замислили “втопити”. 5 січня 1995 року мене незаконно змістили з посади ректора Київського державного інституту культури. Відставці передували інтриги, пов’язані з призначенням міністра культури. Після того, як Іван Дзюба пішов на пенсію з цього поста, його обов’язки виконував Микола Яковина. І ось настав час остаточного вибору. В президентських колах після грунтовної співбесіди мене умовили вступити в здорову конкурентну боротьбу за міністерське крісло. Та ті, хто не хотів ним поступитися (чиновники позавчорашнього розливу), вжили контрзаходів. За всіма совковими правилами кругової поруки і кумівства організували комісію, поспіхом розглянули на її засіданні кадрове питання й підготували для верхів негативний відгук. Мовляв, як же Поплавський може претендувати на міністра, коли конкурс на ректора не пройшов. Але ж конкурс був нелегітимний. Я сказав собі тоді: поганий буде Поплавський, якщо не втримається на плаву. Я не просто утримався — утвердився. Щоправда, не без втручання Феміди: побував на трьох судових процесах і всюди виграв.

Поки тривали розбірки, дев’ятий вал студентських пікетів заплеснув і Верховну Раду, й Кабмін. І ось 20 жовтня 1995 року я повернувся в супроводі судового виконавця в ректорський кабінет, де даю вам нині своє ювілейне інтерв’ю і радо ділюся незабутньою хронікою перемоги над заздрощами. Приблизно о 15-й годині, за київським часом, впевнено увійшов у рідний вуз, а вже о 18.00 почав бойову прес-конференцію. Одразу заявив, що чутки про мою політичну кончину і кар’єрний крах надто перебільшені.

— Пушкіна, що відбував за вільнодумство заслання в українській столиці, розповідає історичний анекдот, любителі вишуканої словесності запитали: “Олександре Сергійовичу, як ви тут опинилися?” — “Язик до Києва доведе”,— відрізав опальний поет. За яких обставин ви, уродженець сільської глибинки на Кіровоградщині, потрапили в обійми “матері міст руських”?

— Звичайно, мала батьківщина — колиска особистості, та не можна ж вічно жити в колисці. Я з того покоління, для якого заповіт “учитися, учитися й учитися” — не тягар, а потреба. Як повітря, вода і хліб. Перш ніж скорити той вуз, де мені судилося пройти шлях від студента до ректора, випробував свій характер у праці: каменяр, помічник комбайнера, машиніст електровоза, директор Великотроянівського та Улянівського будинків культури. Грав у шкільному естрадному ансамблі. Пізніше стали запрошувати з концертами на сільські весілля з їхнім контрастним репертуаром — від “Чорного кота” до “Ясенів”... Відчував, вичерпав себе в художній самодіяльності — подав документи до Київського інституту культури.

— А яким він був тоді й чи тяжко вам було туди вступити?

— Кульок кульком. Так його зневажливо називали в народі. Лише два факультети — культпросвітроботи та бібліотечний. Репутація сільського клубу. А тепер у структурі національного університету — п’ять інститутів, десять факультетів. Тримаємо перше місце в Україні за набором. Майже вісім тисяч студентів. На деякі спеціальності ажіотажний конкурс — до п’ятнадцяти абітурієнтів на місце. Між іншим, все це я бачив і передбачив ще взимку 1995-го, коли на сходах Старокиївського районного суду давав телеінтерв’ю як опальний ректор, але безкомпромісний позивач. Ну а що ж стосується мого вступу, то довелося поборотися за місце під столичним сонцем. Все було добре. Екзаменаційні білети дісталися мов на замовлення. І раптом мені кажуть: не добрав одного бала. Не може бути! В свої знання я вірив сильніше, ніж у об’єктивність приймальної комісії. Пішов по правду до заступника міністра культури Ольги Чернобривцевої. Мовляв, невже сімнадцятирічним дівчаткам-приспівочкам вища освіта потрібніша, ніж мені, дорослій людині зі стажем і досвідом. Це ж моя стезя, переконував я на підвищених тонах високопоставлену пані. Розхвилювався й згарячу пригрозив: коли не розберетеся справедливо, поскаржусь у ЦК КПУ. З Міністерства культури подзвонили, як нині пам’ятаю, проректору з навчальної роботи Євгенії Іванівні Чмихало. Червоні троянди, куплені для неї на Бессарабському ринку на знак подяки, відтоді стали моїми улюбленими квітами. Одне слово, цього разу педагоги приймальної комісії зустріли мене стоячи. Як переможця. Отож звідти, із студентської бучі, й характер Поплавського, і впізнаванність Поплавського, і урок Поплавського: життя любить наполегливих. І взагалі, як переконався з роками, мети досягає той, хто її ставить.

— А довелося спробувати солдатської каші? Адже раніше достоїнство чоловіка визначалося тим, чи служив він у армії.

— Достойність при мені: ще до інституту відслужив.

— Де?

— У Мінську. Пройшов через сержантську “учебку”. Був водієм БМП — бойової машини піхоти. Служба службою, а коханню своє віддай. Закрутив роман з білорусочкою. Та не склалося. Поїхав додому в короткотермінову відпустку, а вона заміж вискочила за місцевого хлопчину, з яким до мене зустрічалася. Батьки дівчини наполягли. Досі її фото зберігаю і від дружини не ховаю. Думаю іноді: якби раптом переїхав тоді за сімейними обставинами в Мінськ, то був би нині в апараті “бацьки Лукашенка”. Та, як колись уже казав, народжений для України емігрувати не може.

— Одна з проамериканських газет присвятила вам дошкульну статтю “Українська мрія”. А справді, міг Поплавський мати такий гучний успіх у ті часи, коли Україна була в складі радянської імперії, чи “співаючий ректор” — це автономний творчий продукт?

— Українська пісня в Українській державі — про це можна було тільки мріяти в тоталітарні часи. Мабуть, з “буржуазним націоналізмом” боролися нещадніше, ніж з кримінальщиною. У своїй країні я був мов іноземець. Репертуар Поплавського — це ідеологія вистражданої самостійності: “Україна”, “Дорогі мої батьки”, “Здрастуй, рідне село”, “Росте черешня в мами на городі...” Не кажу вже про “Кропиву”, котра стала народним хітом. А проект “Наша пісня”, що йде по Першому каналу завдяки підтримці президента Національної телекомпанії Олександра Савенка,— це, якщо хочете, виклик засиллю чужоземної естради. До мене не варто пред’являти претензії як до оперного співака. Я не співаючий ректор, а ректор, який іноді співає. Я — пропагандист рідного мистецтва. Не подобається Михайло Поплавський — будь ласка, слухайте Філіпа Кіркорова або ж Борю Мойсеєва. А тим, хто намагається закрити мені рот замовними статтями заздрісників, нагадую євтушенківські рядки про Марка Бернеса, який теж не славився вокальними даними:

Пел Бернес не спеша,

Пел негромко, но просто и гордо.

Голос — это душа,

А не просто луженое горло...

— Кажуть, ви “розкопали” свій родовід. Цікаво, на якій же гілці генеалогічного дерева висить екзотичний плід Поплавського?

— Я козацького роду. Якось недоброзичливці затіяли дискусію, чи не єврей Поплавський. Спасибі, цим самим змусили покопатися в архівах — і переді мною ніби постали тіні забутих предків. І ожила сама історія. Виявляється, Поплавські відомі з середини сімнадцятого століття. В кожному разі, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” зберіг спогади про трьох козаків з моїм прізвищем: Поплавський Лук’ян — Ніжинський полк; Поплавський Григорій — Корсунський полк; Поплавський Адам — Миргородський полк. Був ще Антоній Поплавський (народився в 1739-му, помер у 1786-му) — польський письменник і педагог, ректор Краківської духовної семінарії. А в книзі “Дворянство Волинської губернії” за 1867 рік значиться Францишек Поплавський — повноважний представник Волинських депутатських зборів від Старокостянтинівського повіту... Коли ж зазирнути в “Словник гідронімів”, то й там є відгуки мого родоводу: річка Поплавка (ліва притока Дніпра), яка протікає в Запорізькій області (колишній Катеринославській губернії) і озеро Поплавське в Рівненській області (колишній Волинській губернії). З документальною вірогідністю встановлено: мій прапрадід Василь Антонович Поплавський вже з 1848 року проживав у слободі Мечиславці, а його брат Іван Антонович — у Ольховатій. За соціальним станом були однодвірцями і входили до шостого однодвірцевого товариства Бальтського повіту. Як відомо, однодвірці — це різновид шляхетних українських родів, до яких належали й козацькі старшини... Ну а стосовно євреїв, то поважаю їх за ясний розум, компромісність і здатність до солідарності за будь-яких обставин...

— Розкажіть про своє перше кохання.

— Про кохання треба розказувати не в газетному інтерв’ю, а в новелах на кшталт “Темних алей” Буніна. Та я не Бунін — я Поплавський, тому буду прозаїчний і небагатослівний. Моє шкільне кохання Катерина, якій я присвятив вірші, й нині живе в Улянівці. Виховала сина (щоправда, не від мене), котрий вивчився в “університеті Поплавського”. Відверто кажучи, навіть перші промені слави не зігрівають так, як перше кохання. Це заряд добра на все життя.

— А чому в світській хроніці жодного із численних видань, котрі балують увагою “юного орла”, немає нічого про ваше особисте життя?

— Тільки тому, що воно справді особисте. Про інтимне чоловіки не базікають. За нагоди можу познайомити з дружиною Людмилою, чиє ім’я цілком відповідає її суті. Ну а з сином Олександром ви знайомі, бо він разом зі мною розкручує затребуваний у всій Україні проект “Крок до зірок”.

— Ваша ректорська приймальня в Київському національному університеті культури і мистецтв відчинена цілодобово. З чим до вас ідуть люди і навіщо вам такий вельми напружений режим праці?

— Добро породжує добро. Я віруюча людина (до слова, ходжу і в Лавру, і у Володимирський собор, попри розкол в нашому православ’ї), й мені зовсім не байдуже, з чим постану перед Всевишнім у свою останню годину. Йдуть у ректорську приймальню і студенти, і абітурієнти, і їхні батьки, і земляки з Кіровоградщини... Комусь потрібні гроші на онкологічну операцію, комусь — місце в гуртожитку, комусь — порада, як уникнути сімейної драми... Нікому й ніколи не кажу “ні”. Цьому дід навчив. Роман Пахомович Поплавський за сім кілометрів — з Мечиславки до Улянівки — їздив на велосипеді до цукрового заводу, де працював інженером. У білому костюмі, при краватці, в капелюсі. Сільський інтелігент. Та й батько Михайло Романович (їздовим був у колгоспі, п’ять років тому помер) не стомлювався повторювати: люди сильні один одним.

— Коли в 2002-му ви вступили в боротьбу за мандат депутата і Київради, і Верховної Ради одночасно, я грішним ділом подумав: Поплавський і політика — речі несумісні, як геній і лиходійство. Чи вдалося вашій незлобливій натурі адаптуватися до агресивних парламентських буднів?

— Боротьба — моя стихія. Не забувайте про мої козацькі корені. У нашій новітній історії політика стала привілеєм усіх. На вибори я йшов з волі власного бренду, впізнаванності Поплавського. Не звик до партійного знеособлення. Мажоритарник — це звучить гордо. У 101-му виборчому округу Кіровоградщини я набрав по шести сільських районах на 30 тисяч голосів більше, ніж мій головний конкурент від соціалістів. І це в “червоному регіоні”! Довіра земляків — то вам не послуги заїжджих політтехнологів. Оскільки я давно прижився в столиці, прийняв пропозицію балотуватися і в Київраду — закон дозволив. Вирішив перевірити свій рейтинг. Щоправда, в розпал агітаційної кампанії (а я витратив на неї не більше ста доларів — тільки на загальнообов’язковий мінімум листівок) мені настійливо радили зняти кандидатуру, посилаючись на невтішні прогнози соціологів. Я розсердився. Вирішив довести, що справжня популярність не купується. І довів. Потрапивши в політику, переконався: що більше говорять про демократію, то далі від неї відходять. Дезінформація перетворюється на головну зброю в боротьбі за владу, зловживання якою стає для багатьох нормою.

— Чи вмієте грати в політичні ігри?

— Ні. Грати в політичні ігри — це самому використовувати когось або дати себе використовувати комусь. Те й інше мені не до вподоби.

— Чому так рідко виступаєте з парламентської трибуни?

— Моя трибуна — моя Кіровоградщина. Чи не щотижня буваю там, щоб поспілкуватися з виборцями. Постійні контакти з парламентськими комітетами і фракціями плодотворніші від трибунних виступів. Особливо гостро відчув це, коли працював над Кодексом законів про культуру.

— Якими набутками, втратами і розчаруваннями відзначене ваше депутатство?

— Набув багато однодумців. Втратив останні ілюзії щодо стабільності парламентської більшості. Розчарувався в його ортодоксах, які часто перетворюють епіцентр політичних баталій на торговий центр.

— Чи збираєтеся балотуватися на виборах-2006 до Верховної Ради?

— Ще не вирішив. Певно, піду в Київраду, тим паче, що в столиці такий харизматичний лідер — Олександр Омельченко. Він відродив “матір міст руських”. Ніхто в Україні не захищає так переконливо самоврядування, як Олександр Олександрович — народний мер Києва.

— З якою політичною силою пов’язуєте майбутнє України?

— З центристською. Істина завжди посередині. Там, де середній клас, а не олігархи.

— Ви, мабуть, у душі заздрите олігархам?

— Боже борони! Я багатший за наших олігархів. Капітали, над якими вони тремтять, можуть зазнати інфляції, а валюта людських взаємин і духовних цінностей не девальвується.

— Чим закінчиться другий тур президентських виборів?

— Остаточним з’ясуванням того, які сили виявляться прихильнішими до двох лідерів.

— У моїй домашній бібліотеці є цікава анкета, що потрапила в нашу країну з французьких джерел: відповіді (з паузою в 11 років) Тургєнєва на запитання в пік зрілості й на початку похилого віку. “Ваша улюблена чеснота?” 1869-й: “Палкість”, а 1880-й: “Молодість”. Хочу й Михайлу Михайловичу запропонувати цей запитальник, заповнений Іваном Сергійовичем у 51 рік і в 62.

— Я не проти.

— Отже, що вам найбільше імпонує в людях?

— Порядність.

— Найважливіша риса в чоловічому характері?

— Одержимість.

— Що передусім цінуєте в жінці?

— Жіночність.

— Ваше улюблене заняття?

— Робота.

— Ваша характерна риса?

— Простота. Без спрощення складного і без ускладнення простого.

— Що для вас щастя?

— Коли повертаюся з роботи додому, не збочуючи ліворуч.

— А як ви уявляєте нещастя?

— Коли паралізовано волю.

— Ваші улюблені кольори і квіти?

— Кольори — синій і червоний, квіти — троянди.

— Ким би ви хотіли стати, якби не стали самим собою?

— Топ-менеджером.

— Де б воліли жити, коли б не в Україні?

— Ніде.

— Ваші улюблені поети?

— Тарас Шевченко. Із сучасних — Микола Луків і Юрій Рибчинський. Відкрив недавно такі сильні рядки у Павла Тичини:

Щоб жить —

ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить — я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

бо я живу.

— Ваші улюблені художники?

— Ілля Рєпін, із сучасників Сергій Поярков.

— Ваші улюблені герої в історії?

— Суворов, Наполеон.

— Ваші улюблені героїні в історії?

— Валентина Терешкова, Софія Ротару.

— Ваші улюблені герої в літературі?

— Гоголевські герої — і Вакула, і Чорт.

— Ваші улюблені героїні в літературі?

— Аксінья в “Тихому Доні” Шолохова.

— Улюблена страва і улюблений напій?

— Перепелині яйця натще і бичачі яйця після українського борщу. Шкварки. А напій — мамина горілка, настояна на кропиві.

— Ваші улюблені імена?

— Люда, Катя, Віра, Надя, Іра.

— Що найбільше ненавидите?

— Зраду.

— Кого найбільше зневажаєте в історії?

— Той, хто робив історію або увійшов у неї, не заслуговує на презирство. Ні Петро І, ні Ленін, ні Сталін, ні Хрущов...

— Як би ви схарактеризували свій нинішній настрій?

— Весняний, хоча надворі осінь.

— До якої вади ви найбільше поблажливі?

— До всіх недоліків, бо вони продовження чеснот.

— У яких країнах довелося побувати українському патріоту Поплавському?

— У В’єтнамі, Кореї, Португалії, Німеччині, Австрії... Вкотре переконався: Україна, що сусідує з Росією на перехресті Азії і Європи — принадний шматок для акул світового капіталу.

— Цікаво, на що витрачаєте своє життя? Інакше кажучи, яка шкала ваших життєвих цінностей?

— Передусім здоров’я, інакше не зміг би щодобово працювати по 12—14 годин. Теніс, сауна, басейн. На другому плані — робота. На третьому — родина. На четвертому — вільний час, який краде в мене робота. На п’ятому — кохання.

— А Київ любите?

— “Як тебе не любити, Києве мій...” Вічне місто, яке означає для людства не менше, ніж Рим та Єрусалим. Печерські пагорби — найліпші ліки від суєти суєт. Люблю гуляти Андріївським узвозом — цим київським Монмартром.

— Ваш девіз?

— Він не змінюється багато років: жити, любити, перемагати!

— Публіка рветься на ваш творчий вечір, який відбудеться 28 листопада, в день вашого народження, в Національному палаці “Україна”. Чим здивуєте?

— Піснею Анатолія Матвійчука “Я — Українець!” Ось послухайте перший куплет:

Я — Українець

Вірою і кров’ю,

Моє коріння тут, у цій землі.

Вона моєю

Живиться любов’ю,

А я страждаю болями її...

Геннадій КИРИНДЯСОВ “Хрещатик”
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images

images
© газета "Хрещатик", "Хрещатик.Київ"
У разi використання матерiалiв
гіперпосилання на kreschatic.kiev.ua обов'язкове.
Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
| | | | | | | |


: 19.6914 sec