Логотип видання 'Хрещатик'

images
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама  | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
images
Новини
  images
22 грудня 2004 року, середа  №190 (2593) номер газеты в PDF-формате PDF новини в RSS-форматі RSS   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
images
полоса
images
images
ЛЮДИНА, МІСТО, КРАЇНА
images  
images
images
images
22/12/2004      надрукуватипрочитало 776 человек  

images
Олександр Биструшкін: “Прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи...”
images
Начальника Київського міського управління культури і мистецтв Олександра Биструшкіна добре знають у столиці як захисника духовних цінностей. Народний артист України є новим типом чиновника-творця, що знає справу зсередини, бо сам зійшов з підмостків сцени, відчув, яким незахищеним є митець у нашій державі. Тому своє зіркове ім’я, відоме шанувальникам кіноекрану, використав для зміцнення авторитету муніципальної влади, її меценатської місії у розбудові столиці як культурного центру України. До Олександра Павловича приходять радитися як з творчих, так і з особистих проблем. І нікому він не відмовляє. А те, що Биструшкіна в народі величають столичним міністром культури, свідчить, про ключову позицію його відомства у розв’язанні багатьох завдань мистецького середовища. З його ініціативи було піднято загальнонаціональні питання про потребу ліцензування гастрольної діяльності, про оплату праці артистів і навіть те, щоб у Київському метро зазвучала музика — теж його ідея, яка органічно влилася у наше буття. А під час акції громадянської непокори, коли співаки та актори виходили на сцену майдану Незалежності, щоб підтримати повстанців, був одним із перших посадовців, хто зрозумів і підтримав цей патріотичний порив. Мистецтво у ці дні міцно цементувало об’єднання українців різних регіонів проти свавілля фальсифікаторів виборів. І не менше, ніж хліб, потрібні пісні на кшталт “Нас багато, і нас не подолати”.

— Помаранчева революція в столиці якось вплинула на роботу вашого відомства?

— Так, і ми робили усе, що могли, для тих, хто вийшов на вулиці. Театри пустили революціонерів у свої стіни, щоб ті відігрілися. Це не тому, що управління культури підтримувало когось із кандидатів у президенти. Просто митці завжди на боці справедливості, адже в цьому природа їхнього служіння музі. Художники шукають ідеал. Це закладено у класичній драматургії, музиці, поезії... Ми не були проти тих, хто віддав свій голос за того чи іншого, бо кожен має право на власну думку.

— І все ж митці нині у різних таборах. Триває бойкот Таїсії Повалій та Наталки Могилевської, котрі брали участь у передвиборчій кампанії провладного кандидата.

— Я категорично проти зведення рахунків та помсти. Таїсія Повалій, Ігор Ліхута та Наталя Могилевська й Кузьма мають право на особисті переконання. Ще Вольтер сказав: “Я не поділяю вашу думку, але віддам життя за те, аби ви мали право її висловити.” У Важа Пшавела є філософська новела про горця, що прихистив у своїй саклі ворога, а потім загинув, захищаючи його від переслідування. Це найвищий прояв людяності. Так і тут, можемо не погоджуватися з чиїмось вибором, але ганьбити опонента чи звинувачувати недостойно. Відверто кажучи, я схиляю голову перед Славою Вакарчуком, Оксаною Білозір, Олегом Скрипкою, Юрієм Рибчинським, “Тартаком”, “Танком на майдані Конго”, бо вони працювали в зовсім інших умовах, ніж “Грін Грей”або Повалій, але не вправі жодним словом дорікнути колегам. Якщо ми так ставитимемося один до одного, то навіщо тоді боремося за демократію.

— Вас часто називають столичним міністром культури. Які можливості дає ваша посада? Чи залежите від Кабінету Міністрів або Міністерства культури?

— Завдяки Київському міському голові Олександрові Омельченку після багаторічної боротьби і поневірянь урешті ухвалено Закон про столицю. Він працює, хоча і не повною мірою, бо гальмувався Міністерством юстиції. Отже, тепер повертаємося до основ Магдебурзького права, тобто прагнемо самовизначення: щоб у столиці було створено власний уряд. Це не означає федералізацію чи відокремлення. Просто так краще діяти. Бо тепер головне управління культури у подвійному підпорядкуванні — кілька років тому Кабінет Міністрів поновив вертикаль, і ми опинилися у залежності від Міністерства культури стосовно ідеології та методології. Але в усьому іншому звітуємо тільки перед Київрадою та Київдержадміністрацією. І мені легко працювати, бо столиця виконує усі бюджетні нормативи. До того ж, мій безпосередній керівник Олександр Омельченко добре знає, що без бюджетної підтримки охорони здоров’я, освіти та культури суспільство розвиватися не може. Тому тепер завжди вчасно надходять кошти, якщо вони заплановані у міській скарбниці. Інколи на нарадах Міністерства культури і мистецтв мені навіть незручно називати колегам з областей вражаючі цифри, записані у наших планах розвитку, бо їм буде боляче таке чути. Але є і в нас свій біль — уже вчергове підняли посадові оклади працівникам національних колективів. І тепер різниця по зарплаті порівняно з муніципальними просто образлива. Це особливо видно у Києві, бо тут поруч із міськими закладами культури оперний театр, філармонія, театри імені Франка та Лесі Українки, президентський духовий оркестр, капела “Думка”, музей Шевченка, Києво-Печерський заповідник. А нормативні документи Міністерства культури визначають: зарплата виконавців із колективів зі статусом національного має бути набагато більшою, ніж у таких самих (а може, й кращих) артистів з Театру на Лівому березі, Молодого, для дітей та юнацтва. І тепер ця різниця уже виросла в три-чотири рази. А все тому, що в положенні про національні колективи якийсь чиновник записав, що цей статус може мати лише осередок, що перебуває в державній власності. Про таку казуїстику я вже чимало говорив на колегіях у Мінкульті. Ми ж ділимо митців на білих і чорних через оті два слова — державна власність. Чому повинні бути другосортними муніципальна капела імені Ревуцького, духовий оркестр, камерний хор “Київ”, яких знають у всьому світі? Відтак ми не можемо їх достойно оплачувати, а маємо право тільки дати надбавку двадцять відсотків до зарплати. Де справедливість? Цінувати потрібно за те, як ти працюєш, як тебе шанує публіка, який резонанс у пресі, а не за графою “національний”. Це не лише приниження, а знищення результатів селекційної роботи керівників творчих зібрань. Камерний хор “Київ”, скажімо, відшуковує голоси по всій Україні. Так само, як духовий оркестр музикантів. Але потім ці митці кажуть: вибачте, я дуже люблю колектив, але мушу дбати про родину. І... переходять у національні. Я просив, щоб у постанову Кабінету Міністрів внесли пункт, що рівнь посадових окладів має визначатися обласними радами народних депутатів, виходячи із фінансових можливостей регіону, але мене досі ніхто не почув.

— Найпрестижніші концертні майданчики столиці заполонили гастролери. А де можна почути той же хор “Київ”, капелу “Думка”?

— Ми допомагаємо митцям: на пільгових умовах сплачуємо оренду філармонії, оперного театру, щоб зібрати публіку на концерти муніципальних колективів. Роздаємо запрошення для їхньої популяризації, хоча це й неправильно — у всьому світі квитки платні. Маємо й власний майданчик — Театр оперети, де зал на 650 місць.

— А є пріоритетні напрямки розвитку культури столиці?

— Є плюралізм і багатовекторність. Ми нікого ні в чому не обмежуємо. Але я б ніколи не підписав дозвіл на гастролі групи “Рамштайн”, бо це агресивна музика, що розвиває у слухачів тваринні інстинкти. Юними ми теж слухали заборонених “Ролінг Стоунс” та “Бітлс”, але там вражала масштабність прояву імпульсивних відчуттів. Тепер же можна потрапити під заборону лише за розпалювання антирелігійної ворожнечі, ненормативну лексику — за все, що суперечить гуманізмові. Я колись навіть дав дозвіл на показ вистави “Маркіз де Сад”, якій відмовив Едінбурзький фестиваль. Віталій Малахов переконував, що то цікаво за формою та змістом, і ми його підтримали. Київ — відкрите демократичне місто, і тут знайдеться публіка для кожного цікавого витвору мистецтва. До речі, Закон про гастрольну діяльність не стільки допомагає, як заважає. Я казав Валерії Заклунній, котра ініціювала і провела у Верховній Раді саме свій варіант законопроекту, що він не годиться. У цій редакції до категорії гастролерів потрапили й наші колективи. Тепер філармонії, щоб виступити навіть у загальноосвітній школі, треба звертатися до Головного управління культури. Це ж маразм! Я першим заговорив про потребу ліцензування, але то мало стосуватися варягів, які сюди приїздять, як на клондайк. Якраз проект у такому вигляді для зарубіжних гастролерів пробивав Лесь Танюк, але Заклунна наполягала на своєму, і тепер маємо проблеми. Бо усі без винятку колективи нині ще мають платити три відсотки збору. Я пропонував це відмінити, і мене підтримали усі начальники обласних управлінь, міністр культури, але закон залишився у першій редакції. І навіть той тривідсотковий збір надходить чомусь у казну Київської області, а не Києва. Отак столицю ще раз прагнуть поставити у незручне становище — мовляв, якщо дуже розумні, то ось вам! Біда в тому, що деяким чиновникам бракує самодостатності. Тому вони не можуть піднятися над своїм “я” заради суспільного “ми”.

— Які плани стосовно кінотеатрів, що використовуються не за призначенням?

— Боюся забігати наперед, але все, обіцяне Русанівці, Лівому берегові, Троєщині, виконаємо. Вдячні вашій газеті, яка єдина підтримала нас у цій боротьбі і витримала усі судові перипетії. Управління культури докладе максимум зусиль, аби відбувся перший сеанс у кінотеатрі “Краків” на День Києва 2005 року. Це з юності мій улюблений кінозал. Пам’ятаю, як колись вистоював черги, щоб купити квиток на італійські чи французькі фільми, скинуті з барського плеча Московським кінофестивалем.

Нещодавно відкрився малий зал у “Братиславі”, на черзі ремонт великого. У “Флоренції” відновлювальні роботи повністю завершено. Отже, програму “Київ без околиць” виконуємо і в цій галузі. У планах наступного року відкриття “Лейпцига” та переоснащення “Ленінграда”. А найголовніше — маємо забрати ринок з “Тампере”. У цих “орендаторів” немає жодних погоджувальних документів, тому м’ясні туші геть із закладу культури.

— А навіщо витрачати вітчизняні гроші на ремонт кінотеатрів, адже українське кіно там не показують, лише іноземне?

— Але ж кошти від прокату — вагома стаття у бюджеті столиці. Усі кінотеатри госпрозрахункові. Ми допомагаємо лише матеріально-технічною базою, не беручи на себе ні виплату зарплат, ні поточних рахунків. Кінотеатри — комунальна власність міста, тож мусимо утримувати і зберігати, витрачати на ремонт. А решту проблем вирішує сам колектив. Від працівників “Флоренції”, “Жовтня”, “Братислави”, “Київської Русі” надійшли прохання передати їм ці комплекси у довгострокову оренду, і вони мають на це повне право. Але питання гальмується Управлінням комунальної власності. Однак я вважаю: їм варто піти назустріч, бо саме ці кінотеатри довели, що вміють працювати.

— З вашої легкої руки майдан Незалежності став місцем святкування Нового року. Місце урочистостей цього разу не зміниться?

— Нині хочемо встановити традиційно красиву ялинку. А вже наступного, 2006 року, дасть Бог здоров’я і спокою Україні, вдамося до експериментів. Наші плани трохи зіпсувала ідея обертання ялинки. Але вирішили, що не варто заради цього знову перекопувати площу, встановлювати спеціальні механізми, аби зелена красуня ще й не впала. Краще ці кошти (три мільйони гривень) використати на сучасне лазерне оздоблення чи модернове освітлення. Я переконав, що не варто плестись у хвості поїзда. Ліпше перечекати, а наступного разу втілити проект на рівні сучасних технологій.

— Ви стільки років обіймаєте посаду начальника управління. Ким насамперед себе відчуваєте — чиновником чи артистом?

— Артистом залишаюся і пишаюся такою долею. А чиновником став, бо прагну поліпшити долю митців столиці. Хочу, щоб Київ був першим, і через його авторитет росла слава України. Тому солідарний із ставленням до міста мера Олександра Омельченка. У нього колосальне відчуття верховенства — “моє має бути зверху”. І це підтверджується не словами, а ділом — Київ за всіма показниками лідирує. А я ще прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи, бо має для цього усі можливості.

— Міністр культури Росії Михайло Швидкой — фігура публічна: веде програму на телебаченні, знімається в серіалах. А вам пропонують щось подібне?

— По-перше, Швидкой раніше не мав популярності. Тому його усе це вабить. А я був Олександром Биструшкіним ще до крісла начальника. Як актора мене добре знали в Радянському Союзі. Тому додавати щось до своєї популярності тепер мені не потрібно. Навпаки, використовую той багаж на популяризацію нинішньої посади.

— А грати у фільмах хочеться?

— Звичайно. Тому використовую для цього будь-яку можливість. Уже записано радіовиставу “Гамлет”, яка вийде в ефір наприкінці року (режисер Станіслав Мойсеєв). Нещодавно знявся у стрічці Стаса Клименка “Братство”, де зіграв Миколу Першого. І зізнаюся, що бути царем, ходити по Маріїнському палацу дуже сподобалося. Вдалося навіть поспати у монаршому ліжку ХІХ століття. Хто з чиновників ще може таким похвалитися? І я пишаюся, що не мав особливих зауважень від режисера як актор. Також на радіо записав з десяток пісень. Я не переймаюся лаврами Поплавського чи Гордона, а той проект народився із ролей, які грав раніше. Професійний тренінг, дякувати Богові, не втратив. Можу з аркуша записати тридцятихвилинну передачу. Тому ніколи не боявся, що мені якогось дня скажуть: “Биструшкін, ти вільний!”. Працюю уже дванадцять років за покликанням.

— Чому ніколи не балотувалися в Київраду?

— А навіщо? Я ніколи не дбав суто про кар’єру. Мене запитують, чому не йду в міністри культури. Але ще з дитинства я засвоїв, що не місце прикрашає людину, а людина — місце. Усе у волі Господа. Хіба колись думав, пропрацювавши двадцять три роки в театрі імені Франка, що очолюватиму управління культури, про яке навіть не чув, вступаючи в театральний інститут. Тому тішить, що тепер відомство знають. До нас приходять посли, з якими обговорюємо серйозні проекти, маємо відносини з багатьма державами. А що зміниться, як стану депутатом? Відповім рядками, що вийшли з-під мого пера: “Я актор, кажу собі гордо. Він — артист, хтось шепоче тремтливо. Ти... артист.— В моє серце зухвало...”

— А як сприйняли те, що старший син став депутатом Київради?

— Він поставив мене перед фактом. Але я поважаю його самостійність. Сказав лише одне: “Сину, не дай тобі, Боже, підвести людей, які в тебе повірили, і за тебе проголосували”.

Ліліана ФЕСЕНКО “Хрещатик”
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images

images
© газета "Хрещатик", "Хрещатик.Київ"
У разi використання матерiалiв
гіперпосилання на kreschatic.kiev.ua обов'язкове.
Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
| | | | | | | |