1 лютого 2005 року, вiвторок  №14 (2613) номер газеты в PDF-формате PDF новини в RSS-форматі RSS  | Facebook   |  Київ | Економіка | Суспільство | Дозвілля | Авто | Здоров'я | Технології | Транспорт
images
images
 Логотип видання 'Хрещатик'
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
16:15 |  Список кандидатів в присяжні районних судів міста Києва
images images images
15:00 |  Віталій Кличко: «На маршрути у столиці вийшли 5 нових тролейбусів, до кінця липня додадуться ще 8»
images images images
13:41 |  КП «Київтранспарксервіс» оголошує нові аукціони в системі «ProZorro.Продажі»
images images images
15:26 |  Триває пошук земельних ділянок для будівництва житла постраждалим від афери «Еліта-Центр» (Оновлено)
images images images
14:55 |  Віталій Кличко ініціював службове розслідування щодо керівництва Святошинського дитячого будинку-інтернату
images images images
13:05 |  Киян запрошують долучитися до толоки «Чисто субота» у Гідропарку та на інших локаціях Дніпровського району
images images images
12:16 |  Київська влада працює над запровадженням механізму зміни місця голосування онлайн
images images images
10:38 |  Оновлений парк «Веселка» відкрився на Нивках
images images images
10:11 |  У столиці на рік припадає понад 2 тисячі знімальних днів у межах різноманітних проектів
images images images
09:19 |  Містобудівна рада підтримала проект детального плану території для мікрорайону на Троєщині
images images images
09:08 |  Міська влада постійно підтримує дитячі будинки сімейного типу – Марина Хонда
images images images
17:26 |  Департамент культури дає Гідропарку нове життя
images images images
17:25 |  Віталій Кличко показав, як триває реконструкція легкоатлетичного манежу на Березняках
images images images
17:24 |  е-пенсія вже в Україні
images images images
16:34 |  У I півріччі 2019 року підприємствам міста Києва відшкодовано 6,5 млрд. грн. ПДВ
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса
images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

Державні закупівлі
Бюджет міста Києва на 2019 рік Контактний центр міста Києва - 1551
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
images
полоса
images
images
СИНИ ВІТЧИЗНИ
images  
images
images
images
01/02/2005      надрукуватипрочитало 1169 человек  

images
Слідами героя Танкіста Ничипора Шолуденка, котрий загинув у Великій Вітчизняній, ховали тричі — на площі Калініна, в Першотравневому парку та на алеї Слави
images
Телефонний дзвінок киянина Владилена Степанюка здивував: “У довідниках про подвиг Героя Радянського Союзу Ничипора Шолуденка пишуть нісенітниці,— хвилювався ветеран.— Мужність нібито виявив у тому, що першим у листопаді 1943 року “увірвався” на танку в окупований німцями Київ. Невже бойові заслуги вимірювалися так само, як спортивні досягнення: першим перетнув межову лінію, отже, герой? В енциклопедіях також зазначено, що загинув він у бою за центр столиці. І це вигадка — до Хрещатика Шолуденко не дійшов, ворожа куля в нього влучила на Шулявці. Я все життя шукав правду про відважного танкіста, але лише кілька років тому її знайшов”.

Владилен Ієремійович пообіцяв розповісти все, що відомо про героя, прах якого нині покоїться на алеї Слави, що в Печерському районі столиці.

Могила в центрі міста

Зустрілися на майдані Незалежності. Напередодні переглянула Книгу пам’яті, військові енциклопедії, побувала в Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Скрізь лише та інформація, яку збирався спростовувати Степанюк.

— Уперше дізнався про Шолуденка в листопаді 1943 року,— згадує Владилен Ієремійович.— На той час я, шістнадцятирічний солдат, тільки й устиг пройти кількаденну військову підготовку неподалік столиці. Наш полк необстріляних молодих піхотинців наздоганяв діючу армію. Десятого листопада ми крокували Києвом. Помітив: у ті дні, що не був удома, на площі Калініна (нинішній майдан Незалежності) з’явилася могила із дерев’яною табличкою “Ничипір Микитович Шолуденко”.

Тоді з’ясовувати подробиць Степанюк не міг. А коли після війни повернувся до столиці, тієї могили вже не було. З’ясувалося, Шолуденка нібито в 1944 році перепоховали в зеленій зоні біля площі Сталіна (нині — Європейська). Навряд чи сьогодні хтось точно покаже те місце, де покоїлись останки воїна.

Наш читач, коли ми з ним туди прийшли, так визначив координати на схилі Хрещатого парку: стати посередині між філармонією і східцями, що ведуть до Маріїнського парку, а потім піднятися на кілька метрів угору. Пригадав, що тут на надгробку було написано: “Капітан Шолуденко”. В житті ж танкіст був лише гвардії старшиною. Ним і лишився увічненим на плиті в парку Слави, куди 1957 року його перепоховали разом з іншими тридцятьма трьома героями. У той же час одну з вулиць на Шулявці (Керосинну) переіменували на честь Шолуденка.

— Протягом півстоліття нічого більше, крім того, що містили офіційні джерела, не знаходив,— зітхає Владилен Ієремійович.— Дізнався лише, що Ничипір був не просто танкістом, а ще й розвідником. А їм буцімто не рекомендували залишати про себе зайву інформацію — писати детальну автобіографію, фотографуватися і дарувати свої знімки. Перегорнув купу літератури, але скрізь — один і той самий портрет Шолуденка та куці дані: народився 1919 року в селі Лебедівці (інші місцем народження називають село Сваром’я) на Київщині, служив у 22-й танковій бригаді Першого українського фронту.

Як узяли німця з картою замінування Києва

Років п’ять тому доля звела Владилена Степанюка з полковником у відставці Павлом Пономаренком, який воював разом із Шолуденком і навіть ховав його на головному майдані столиці. На жаль, Павло Мартинович торік пішов із життя, залишивши короткі спогади про друга-танкіста, що увійшли до збірки правдивих розповідей ветеранів про війну, які вдалося видати лише в роки незалежності.

Обидва служили у 22-й гвардійській танковій бригаді в складі третьої гвардійської танкової армії під керівництвом генерала Рибалка. Шолуденко був командиром взводу розвідки, а автор мемуарів виконував обов’язки офіцера оперативного відділу штабу. Разом форсували Десну біля села Літок, переправлялися через Дніпро під Лютежем, визволяли від німців рідний край Шолуденка (нині Вишгородщина). А потім з півночі й північного заходу через річку Ірпінь прямували на Київ.

Точилися жорстокі бої. Села на лінії фронту по кілька разів переходили від однієї сторони конфлікту до іншої. А четвертого листопада 1943-го був наказ звільнити столицю України до 7 листопада — чергової річниці Жовтневої революції. Вирішили тиснути на ворога психологічно й прорвати лінію фронту.

Бойові машини у Святошині увімкнули фари, сирени і рушили на супротивника. Фашисти запанікували і почали тікати в бік Житомира, залишивши у столиці батальйон автоматників, підрозділ саперів та кілька самохідних установок. Шлях німцям перетнула наша 22-а танкова бригада і знищила п’ять їхніх танків, шість автомобілів з піхотинцями й три гармати на кінській тязі.

Отут і відзначився Ничипір Шолуденко. У святошинському лісі, неподалік будинку лісника, він разом зі своїм товаришем Аветисяном узяв у полон німецького офіцера, який мав карту замінування Києва. Хлопці підстерегли фашиста, коли той бігав у кущі справляти нужду, й повели до керівництва бригади.

Коли танкісти здавали полоненого, поруч із командиром полковником Кошелевим був і Пономаренко. Тому знав цю історію не з чужих розповідей. Уявіть, скільки киян ще загинуло б у ті пекельні дні, скільки будівель злетіло б у повітря, якби не та німецька карта! І це був не єдиний внесок Шолуденка в нашу перемогу — він на кожному кроці виявляв мужність і кмітливість. Ось за такі дії, наголошував Павло Мартинович, йому після смерті присвоїли почесне звання Героя Радянського Союзу.

Жінка з оберемком хризантем

Далі події розгорталися так. Шолуденко з кількома побратимами (серед них був і Пономаренко) посадили в танк полоненого фашиста й попрямували до центру міста, випитуючи у ворожого офіцера деталі, позначені на фашистській мапі. За ними рухалася колона наших бойових машин. Ничипір непогано знав Київ, бо до війни кілька років тут жив, тому сидів на броні танку, щоб орієнтуватися на місцевості. Коли були в кварталі теперішнього політехнічного інституту, десь на перетині вулиць Борщагівської й Індустріальної, з боку Караваєвих Дач вистрелила німецька самохідка. Осколок влучив Шолуденкові у груди. Через кілька хвилин його серце перестало битися.

Бригада через Хрещатик дісталася площі Сталіна. А танк із тілом Шолуденка поїхав у Жовтневу лікарню. Бійці сподівалися, що медики врятують товариша. Але лікарі констатували смерть. Випросивши в морзі цинкову труну, танкісти поклали в неї захололе тіло й забрали з собою. Був ранок шостого листопада. Визволителі організовано залишали Київ. Щоб місце поховання Шолуденка не “загубилося” до мирного часу, воїни викопали могилу в центрі міста.

На прощання мій співрозмовник пошкодував, що так і не відвідав батьківщину Шолуденка, хоча з Павлом Мартиновичем не раз збиралися. А ось у День Перемоги та в річницю визволення Києва щороку буває біля могили танкіста.

— Зазвичай приходжу о шостій ранку, щоб віддати шану Ничипору до приїзду туди високопосадовців,— повідав Степанюк.— За народною прикметою, тримати вдома квіти, призначені для покійного, не можна, тому купую їх зранку. В листопаді 2003 року вдосвіта букетів чомусь не продавали. Прийшов на алею Слави, постояв біля пам’ятної плити, аж тут угледів літню жінку з оберемком хризантем. Гадав, продавщиця. Та, з’ясувалося, вона прийшла відвідати ту ж могилу, що і я. Пані пояснила, що до війни була знайома з Шолуденком. Вона поділилася зі мною квітами, і ми разом поклали їх на надгробок. Постояла поруч зі мною і швидко пішла. Не встиг навіть запитати, як її звати, й попросити номер телефона...

Лебедівка — село вдів та сиріт

Після зустрічі з ветераном я вирішила відвідати рідні краї героя. На автостанції, звідки їздять автобуси до Вишгорода, дізналася, що село Сваром’я, в якому народився Шолуденко і вчився у початковій школі, ще в тридцяті роки минулого століття затопив Дніпро (нині там зводять тютюнову фабрику). Всі тамтешні жителі тоді перебралися в сусідню Лебедівку. Туди й поїхала.

За сорок хвилин рейсовим автобусом дісталася в центр села, де височіє бронзове погруддя Шолуденка. Бабусі, які йшли з магазину, розказали, що є й вулиця, названа на честь танкіста. Там жила його родина, але нині вже нікого не лишилося в живих, в садибі хазяйнують інші люди, які про колишніх господарів нічого не знають.

А в місцевій школі дізналася, що колись ім’ям Шолуденка називали радгосп і піонерську дружину. Ні того, ні іншого вже немає. Єдине джерело інформації — вчителька української мови й літератури Майя Філоненко. Вона родом з цих країв, а в шістдесяті роки працювала в школі піонервожатою й часто з учнями ходила допомагати батькам Шолуденка.

— Тимурівці бігали до діда й баби залюбки,— пригадала Майя Гордіївна.— Білили їм хату, купували в магазині продукти. У стареньких було 60 соток землі, самі з нею не могли впоратися. Діти копали й засаджували город, збирали врожай. Хлопці і гній розвозили, причепивши візок до мотоцикла. Брудна робота, але ж зате як весело працювалося! Про синів Ничипора і трохи молодшого за нього Федора, який загинув у лютому 1943 року під Сталінградом, батьки майже нічого не розповідали. Та в них ніхто й не допитувався. Бо в кожній сім’ї тут загинуло на війні по два-три чоловіки. У кожному дворі лишилися вдови та сироти. Тож втрата героя чи простого солдата для рідних була однаково болісною. Років двадцять по війні 9 травня був звичайним робочим днем. Тільки в шістдесяті День Перемоги став вихідним.

Його називали Цєпою

Микита Андронович, учасник Першої світової війни, і його дружина Меланія Омельківна, крім найстаршого, Ничипора, 1919 року народження, мали ще синів Федора та Петра й доньок Соню і Марію. Батьки в колгоспі працювали “на підхваті” — куди пошлють. На “хлібну” роботу, наприклад, дояркою чи їздовим на конях, не могли влаштуватися — родина не була наближеною до начальства.

Ничипір — невисокий, з блакитними очима, товариський і кмітливий — учився гарно, як найстарший, допомагав батькам. У селі його називали Цєпою, як і всіх Ничипорів. Після семирічки працював у місцевому колгоспі. А 1938 року поїхав до Києва. Чим займався у столиці, точно не відомо. Одні казали, що працював на заводі “Арсенал”, інші — буцімто вчився на закрійника верхнього чоловічого одягу.

Коли призвали до лав Радянської армії, пройшов курс у танковому училищі. З перших днів Великої Вітчизняної воював під Курськом і Сталінградом. У анкеті про присвоєння звання Героя зазначено: безпартійний, українець, штабс-командир взводу.

Під час війни в Лебедівці фашисти спалили майже всі хати. Коли наші війська, рухаючись до столиці, проходили цим селом, в одному з п’яти вцілілих будинків кілька днів жив Ватутін. І нині є ця хатина — латана-перелатана. Там живе вісімдесятилітній Петро Юркович Буяло, який добре запам’ятав генерала. Шолуденко ж під час тих випадкових відвідин рідного краю був у розпачі, бо їхня оселя теж згоріла, а батьки жили в землянці. Сестру Марію разом із сільською молоддю забрали до Німеччини. Однополчани Ничипора обіцяли допомогти його рідним спорудити дім, ніби й по колоди до лісу їздили. Та не встигли — на ранок виконували наказ рухатися далі.

Бої в цих місцях були дуже жорстокими. Щоб рятувати поранених, у лісі під Лебедівкою відкрили шпиталь. Поступово біля нього “виріс” цвинтар — багато скалічених бійців у лікарні помирали.

Від хати з віконницями лишилася купа глини

По війні Шолуденки самі звели глиняну хатку — під стріхою, з віконницями. А в сімдесяті роки, коли вже й мати пішла з життя, і наймолодший брат Петро (обоє поховані на місцевому кладовищі), батькові радгосп збудував цегляний дім.

Поряд із ним ще довго стояв старий, що слугував хлівом і коморою. Цю халупку за тиждень до мого приїзду розвалили нові господарі, які придбали садибу Шолуденків. Лишилася купа глини і перетрухлого дерева, котре робітники вантажили на візки й тягли на смітник.

Микиту Андроновича Шолуденка ще на початку дев’яностих забрали до Києва доньки. Відтоді зв’язок їхньої родини з Лебедівкою обірвався. Кажуть, уже нікого зі старших поколінь немає. Про дітей та онуків Софії й Марії нічого не відомо.

Майя Гордіївна під час навчання в Київському педінституті імені Горького (нині педуніверситет імені Драгоманова), гуляючи з однокурсницями в Першотравневому парку, побачила могилу з табличкою “Капітан Шолуденко”.

— Кажу дівчатам: то ж мій земляк, а вони розпитують, хто він, чому там похований,— пригадує вчителька.— Що могла їм відповісти? В селі люди знали тільки офіційну версію про подвиг і смерть односельця: нібито першим на танку заїхав у столицю, відкрив люк і сміливо виглянув — тоді його й убили. Виходило, що хлопець загинув безглуздо, ніби сам підставив голову під кулю. Невже це героїзм? Здогадувалися про неправду. Істини ж, мабуть, не знали й батьки танкіста.

Кілька років тому в Лебедівку приїжджали два чоловіки — письменники чи журналісти. Розпитували про Шолуденка і родину. Потім видали художньо-документальну повість про героя-танкіста, про його дитинство, юність, бойовий шлях. Написано гарно, захопливо. З безліччю нюансів, які міг би розповісти лише сам... Ничипір. Літературознавці пояснили: у творі такого жанру може бути десять відсотків правди, а може й 90. То ж спробуй розібратися: де істина, а де — художній вимисел.

Матеріали ж Майї Гордіївни інші: скупі факти, посилання на конкретних осіб, що дали інформацію. Те, чого про багатьох героїв війни вже знайти неможливо. Нещодавно до пошукової роботи долучилася й онука вчительки Яна.

— Поспішаємо, бо років за десять уже не буде кому розповісти про війну,— сказала на прощання Майя Гордіївна.

Галина ГІРАК “Хрещатик”
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images

images
© газета "Хрещатик", "Хрещатик.Київ"
У разi використання матерiалiв
гіперпосилання на kreschatic.kiev.ua обов'язкове.
Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
| | | | | | | |


: 0.4326 sec