Логотип видання 'Хрещатик'

images
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама  | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
images
Новини
  images
4 березня 2005 року, п'ятниця  №33 (2632) номер газеты в PDF-формате PDF новини в RSS-форматі RSS   |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    |    
images
полоса
images
images
ЛІТЕРАТУРНА НИВА
images  
images
images
images
04/03/2005      надрукуватипрочитало 8288 человек  

images
“Я маю в світі горде право — Сама собою завжди буть...”
images
І справді без слова “випадковість” не має слова іншого — “доля”.

У переддень Восьмого березня — тепер уже не цеткінського дня класової солідарності, а свята кохання з цвєтаєвською душею — на книжковій полиці моєї домашньої бібліотеки випадково зустрілися п’ять жінок. Їхні м’які голоси проривалися через тверді обкладинки, ніби нова весняна трава крізь старий заскорузлий асфальт.

“Я дерево, я сніг, я все, що я люблю”,— сповідально зізнавалася, благоговіючи перед Божим даром земного життя, Ліна Костенко.

“Колір плакатів манить і гріє, і закликає: вийди і стань!”,— піднісшися зміцнілим духом і піднявшися над кухонним побутом, лунко озивалася з Майдану Ганна Чубач.

“Та і в сльозах я все ж пишу про радість”,— переборюючи страждання тривожного часу, міченого чорнобильською трагедією, виправдовувалася Світлана Йовенко.

“Я — рабиня твоя і царівна”,— згораючи на безсоромному жертовному вогні пристрасті, клялася Антонія Цвіт.

“Лише коли помітиш сивину, збагнеш нарешті, як тоді любили!” — кидала пізні спогади Ніна Цуканова-Гринько під крилату музику Вівальді.

Отака несподівана антологія: кілька взятих наугад віршів, осяяних долею п’яти українських жінок. Різних, неповторних, затребуваних. А отже, щасливих. У кожної з них на поетичному небосхилі своя зірка, своє ім’я, своє світло. Вони пишуть про революцію, як про весну, і про весну — як про революцію, про мить, як про незнищенну вічність, і про вічність — як про чудову мить, зупинену серцем і римою, про вік, як про нетлінне право на кохання, і про кохання — як про нагороду...

Геннадій КИРИНДЯСОВ, головний редактор газети “Хрещатик”

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

* * *

О, не взискуй гіркого меду слави!

Той мед недобрий, від кусючих

бджіл.

Взискуй сказать поблідлими

вустами

хоч кілька людям необхідних слів.

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава — це прекрасна жінка,

що на могилу квіти принесе.

* * *

Я, що прийшла у світ не для

корид,

що не люблю юрби і телекамер,

о як мені упікся і обрид

щоденний спорт — боротися

з биками!

Я одягаю пурпуровий плащ.

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду на них!.. Душе моя, не плач...

Ці види спорту вже тепер жіночі.

* * *

Ти дивишся. А я вже — як на

трапі.

І слів нема. І туга через край.

Життя іде по “Гаусівській шляпі”:

отак от — “здраствуй”, а отак —

“прощай”.

Прощай, прощай, чужа мені

людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

Оце і є той випадок єдиний,

коли найбільша мужність —

утекти.

* * *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

а квіти, кинуті тобі.

Ліна КОСТЕНКО


Правда не любить неправди

Правда не любить неправди.

Серед всесвітніх тривог

Правду — неправдою зрадять,

Совість — позичать у борг.

Так вже ведеться на світі

Серед людської біди:

Бідним — земельки в два лікті,

Вбогим — ставок без води.

Там, де не розум, а сила,

Важко підвестись з колін.

В силі — прикрите насилля

Серед усіх перемін.

Вчора — чужі убивали,

В рабство в вагонах везли.

Нині — людей обікрали

Ситі державні тузи.

Лідери — всі в лімузинах.

Зверхності — право дано.

І не розшукуйте винних —

Їх не знайти все одно.

Бога ніхто не боїться —

Все виставляють на торг.

Люди — покірні, як вівці:

Можна живими — у морг.

З сорому блимають зорі.

Голос у тиші дзвенить:

Ситі злодії з-за моря

Вчать Україну любить.


Жінки

Хтось підставляє власну мірку,

А хтось дивується при всіх:

— Ну як це так? Тобі так гірко,

А ти даруєш людям сміх?

Не проявляйте зверхню милість.

Не вчіть мене, як треба жить.

Сльоза, що потайки скотилась,

На вітрі висохне за мить.

Такі не схожі ми на вдачу.

І кожна має власний гріх.

Одна — сміється, інша — плаче.

Болить однаково в усіх.


Душа і любов

Душа, намучена роками,

Любов, оспівана в піснях,

Стоять відлуннями за нами,

Птахами плачуть по лісах.

І не гукайте — не озвуться.

На землю прахом не впадуть.

В полон зимовий не здадуться.

Як цвіт весни, не одцвітуть.

Обом перечити не треба —

Потреби в кожної свої:

Душі — подай високе небо,

Любові — вічних солов’їв.

Ганна ЧУБАЧ

Жіноча логіка

Собі сказала “ні”,

та двері відчинила

і квіти прийняла

і в серце... теж впустила (?),

йому сказавши “ні”,

навік замкнувши двері,—

тепер сама в огні,

тепер і я,

тепер і...


Спочатку починать?

Роман — не провінційний?

... Собі сказала “ні”

безжально, традиційно,

йому сказала “ні”,

та двері... відчинила?

Чи вчулося мені:

— Не тре-ба... тре-ба...

милий...


* * *

— “Серце мудрих в домі плачу”,—

цитуєш ти мені “Еклезіаста”.

Гортаю вірші й дні,

у серце заглядаю:

— Ти знаєш, ні —

я все ж пишу про щастя.


— Ти перейдеш Скорботу, Біль

і Втрати.

Не до розваг словам — не станеш

гратись.

— Земних щедрот не вмію

визбирати.

Та і в сльозах

я все ж пишу

про радість.


Ангел повержений

Душа твоя з очей стогнала.

Що ти зробила із життям?

Невже любов тебе зминала,

щоб випростати каяттям?!


В твоїй крові я пам’ятаю

сваволю вітру, а тепер

в тобі ні захвату, ні тайни:

не жінка ти — лиш мертвий нерв.


І сірий сонний смерк зневіри

присипав попелом уста.

Нащо любила понад міру

той лід, за котрим пустота?


Порожня, випита, байдужа,

яку нудьгу ще стережеш?

Дитя, занапастила душу.

— Допомогли тобі?

— Авжеж.

Світлана Йовенко

ДИХАЙ!

Тарабаню в глуху стіну:

за нею — ти.

Бачу,— притулившись з іншого

боку,

наслухаєш моє серце —

хочеш у мене...

Дихай,

дихай всім ротом в стіну!

Ми продихаємо камінь.

Ми продихаємо крижаний заслон.

Ми продихаємо Землю

одне в одному...


* * *

Я — СУЦІЛЬНЕ ЖАДАННЯ ТЕБЕ.

Безвідмовне, безмовне, безмірне...

Я — рабиня твоя і царівна.

Хоч і в пекло з тобою тепер!

Хоч на плаху —

мов кара, жага.

О, нема мені, грішній, прощення!

А покинеш — піду я в прощання,

як на ввігнаний в серце

кинджал.


* * *

ПРИГАСИ МЕНЕ ГУБАМИ

як свічу —

розлітаюсь врізнобіч — врізнобіч

лечу.

І свічу врізнобіч.

І зі світлом своїм бавлюсь.

Пригаси мене губами — губ-

а! — ми.

На стику губів — без останку —

продовж мене до світанку...


* * *

... Я ВУЗЛИКОМ РУКИ СВОЇ

на тобі пов’яжу

отак перед смертю в хустинку

зав’язують долю...

* * *

НА СПОГАД НАСТУПЛЮ, НЕМОВ НА МІНУ,

хитнусь, і йду безбач, й себе веду...

Кішки втікають на розлунний дуб.

Шлях креше іскри об мої коліна.


Ця ніч у зламах врубелівських крил

прикута до погостів. Мліє місто,

угвинчене в могили. Мавці тісно

у тілі — ще не проявився лик...


Ах, молодість! Застрягла у снігах,

як драний чобіт, мокрий по халяви.

Латаття днів на трясовині слави...

Стрижі над кручею стрижуть.

В літах


циклоп небес встромив у Київ око.

... Я теж проходила тут —

ненароком...

Антонія ЦВІТ

Розлука

Коли поглине відчай і журба,

Рука руки не знайде, не потисне,

Не захистить від болю боротьба

Із почуттям, зруйнованим навмисне.


Зрадливо дощ прилипне до вікна.

Дихне холодний місяць із-за хмари,

Коли збагнеш, що то була війна,

Аби утратити свою єдину пару.


Життя не вистачить пізнати

дивину

Найкращих літ, прожитих

не без цілі,

Лише коли помітиш сивину,

Збагнеш нарешті, як тоді любили!


* * *

Стою на тім, що не хитнеться.

Земля моя, вона не гнеться.

Душа моя, вона — співає.

Любов моя, вона — єднає.


Стою на тім, що не поглине.

Вітри мої, вони невпинні.

Моя надія не зрадлива:

Цвіте весна і я — щаслива.


Палаю тим, що не погасне.

Чекаю й вірю у прекрасне.

Моя земля, вона не зрадить.

І нагодує, і погладить.


Дивлюсь у вись, яка не вдарить,

Зганяє ніч, гортає хмари.

Моє життя, моє єдине

Не в тлінь піде, а в небо синє.


Вівальді

Вівальді плакав і горів,

Коли тривожно скрипка грала.

Він говорив так, як хотів,

Як муза заздрісна шептала.


Знайомі, добрі і значні,

Літа і весни, осінь, зими

Пройшли скрізь радощі ясні,

І ми побачилися з ними.


Вівальді плакав без жалю,

Заради світлого прощання,

Мов зізнавався: “Я — люблю

Вас із гріхом і покаянням”.


А скрипка грала і вела,

Співала нам сонати.

Вівальді плакав, і була

Та музика крилата.

Ніна Цуканова-ГРИНЬКО

images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images

images
© газета "Хрещатик", "Хрещатик.Київ"
У разi використання матерiалiв
гіперпосилання на kreschatic.kiev.ua обов'язкове.
Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
| | | | | | | |