12 березня 2008 року, середа  №44 (3260) номер газеты в PDF-формате PDF новини в RSS-форматі RSS  | Facebook   |  Київ | Економіка | Суспільство | Дозвілля | Авто | Здоров'я | Технології | Транспорт
images
images
 Логотип видання 'Хрещатик'
images
разделительная полоска
разделительная полоска
архів | документи | реклама | контакти
разделительная полоска
разделительная полоска разделитель
полоса
images images новини
images
16:15 |  Список кандидатів в присяжні районних судів міста Києва
images images images
15:00 |  Віталій Кличко: «На маршрути у столиці вийшли 5 нових тролейбусів, до кінця липня додадуться ще 8»
images images images
13:41 |  КП «Київтранспарксервіс» оголошує нові аукціони в системі «ProZorro.Продажі»
images images images
15:26 |  Триває пошук земельних ділянок для будівництва житла постраждалим від афери «Еліта-Центр» (Оновлено)
images images images
14:55 |  Віталій Кличко ініціював службове розслідування щодо керівництва Святошинського дитячого будинку-інтернату
images images images
13:05 |  Киян запрошують долучитися до толоки «Чисто субота» у Гідропарку та на інших локаціях Дніпровського району
images images images
12:16 |  Київська влада працює над запровадженням механізму зміни місця голосування онлайн
images images images
10:38 |  Оновлений парк «Веселка» відкрився на Нивках
images images images
10:11 |  У столиці на рік припадає понад 2 тисячі знімальних днів у межах різноманітних проектів
images images images
09:19 |  Містобудівна рада підтримала проект детального плану території для мікрорайону на Троєщині
images images images
09:08 |  Міська влада постійно підтримує дитячі будинки сімейного типу – Марина Хонда
images images images
17:26 |  Департамент культури дає Гідропарку нове життя
images images images
17:25 |  Віталій Кличко показав, як триває реконструкція легкоатлетичного манежу на Березняках
images images images
17:24 |  е-пенсія вже в Україні
images images images
16:34 |  У I півріччі 2019 року підприємствам міста Києва відшкодовано 6,5 млрд. грн. ПДВ
images images images
images
украинские новости RSS канал новини RSS  |  всi новини
images
полоса
images images ДОКУМЕНТИ  
images
images Рiшення Київради
images
images Розпорядження
images
images Нормативно-правовi акти 
images
images Укази Президента України
images
images Постанови
images
images Накази
images
images Проекти
images
images Документи інших відомств
images

полоса

Державні закупівлі
Бюджет міста Києва на 2019 рік Контактний центр міста Києва - 1551
  images
images
images Роздiли :   стрелка   |    |    |    |    |    |    |    |    |    
images
полоса
images
images
25 есе про кохання
images  
images
images
images
12/03/2008      надрукуватипрочитало 7720 человек  

images
Чувирла і чудовисько
images

“Хрещатик” продовжує публікувати 25 есе про кохання. Сьогодні свій твір на суд читачів представляє Юрій Андрухович. Користуючись нагодою, редакція поздоровляє пана письменника з народженням онучки Варвари. Оскільки в творі містилася нецензурна лексика, есе друкуємо з незначними вилученнями.

1.
Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій “Всесвітній історії безчестя”. У своєму житті він кілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово “герой” у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями — так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували.


Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу “Life”, у своєму нарисі про Сташинського називає його “чудовиськом у людській подобі”. Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.


Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.
Отже, “чудовисько у людській подобі” і “робот-убивця”. Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.


Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося прочитати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будували з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.


Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плакату і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 1990-х, украй потрібним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже, не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, “тварь дрожащая” і яскраво виражена паршива вівця в героїчній українській отарі.


Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.


Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть ґарантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.
Попри абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов. Він, потвора Сташинський, “чудовисько в людській подобі” та “робот-убивця”, вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Beatles, фанатично повірив, ніби All You Need Is Love.

2.
Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром його життєва лінія має приблизно такий вигляд.
Певного дня на зламі 1940-х і 1950-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітнього пасажира з рук залізничної міліції передають у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами зайця? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але швидше за все за Сташинським уже щось тяглося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію.
Хлопчина згодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом гебе у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про “калюжі курячої крові”, використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу,— ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися.


Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 1952-му році його відряджають до Києва, де проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинку епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку “Могутність нам дана”. Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою — увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською “Книгою про смачну і здорову їжу”, особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших повоєнних років.


Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Kohlenpott-Dialekt) — і це не випадково, бо згідно з легендою, він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі й глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.


І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: “Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. І все-таки вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї”. Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? аґресивно? жадібно поїдала все м’ясо? Нам не дано почути відповіді. Але й Джонові Стілу не дано знати про тисячу інших можливих “і все-таки”. Як, наприклад, про її манеру розсипати по плечах рудувате волосся, плавно звільняючи його від заколки. Або про запах її зовсім не вишуканих перукарських (та ще й ендеерівських!) парфумів, що доводив до солодкого запаморочення раніше нецілованого борщовицького аса розвідки. Або про те, як вагонні двері останнього ес-бану на Карлгорст щоразу відтинають від нього її, таку беззахисну. Або, зрештою, про те, як невимовно довго і пристрасно вміє вона кінчати — всією собою, вся здіймаючись хвилею і вдячно схлипуючи.


Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, та його зверхники прореаґували на цю новину радше толерантно. Дивно, бо жоден попереджувальний сигнал не спрацював, і система не заблокувалася сама собою.
Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, колеґ. Чи подивилися вони один одному в очі — Сташинський і пес? Чи не було в руки Сташинського найменшого шансу здригнутися? Чи не було в самого Сташинського найменшого шансу не стріляти? “Бризнув струмінь, і пес умить повалився на землю, не видавши ані звуку,— пише Джон Стіл.— Однак він ще зо три хвилини смикався в агонії”.
Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.


Убивши його, Сташинський ще того ж таки дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі “Інтернаціональ”. Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу — з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму “Кубанські козаки”, що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) — від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом “Контакс”. Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті.

3.
Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. “Подобався” загалом навіть не те слово — насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу — щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових.


Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.


Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, виправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те, історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж самою адресою.
Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому.


Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибюлю (ти туди? — а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС — наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий, не вагаючись, виконав головну службову заповідь “убий!” — і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг якраз між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами, та навіть нічого з них не розсипавши.
До кінця виконував свій обов’язок?
4.
Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, “неймовірна кількість страв і напоїв”. Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: “То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?”. “Арьол” розправляє плечі й голосно втягує повітря ніздрями. “Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися. Її звати Інґе Поль, я про неї доповідав”. Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть “гнітюча”.


Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити?
Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати такого кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. “Слухай,— казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін,— якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці”. Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.


Усе, що трапилося далі, повинно б за часом становити добру третину мого уявного фільму: скрегітливу згоду начальства на їхнє одруження, заманювання молодої пари до Москви, стеження, прослушку, перлюстрацію, дедалі задушливіше кільце уваги та недовірливості. Потім вони вимагали, щоб Інґе зробила аборт, але Сташинський — от він, початок бунту! — заявив, що цього не буде. Потім вони відпустили її до Берліна народжувати, а його лишили в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх, як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від аборту, так і не судилося побачити його живим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 1961-го — на похорон малюка. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.


Напередодні похорону Богдан та Інґе скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшись похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, котра у свою чергу передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.
Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: “Коли Богдан та Інґе Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна”.

5.
Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.
Якось нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець Такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказували провести виховні бесіди з особовим складом. “Подумайте тільки,— промовляв до нас замполіт,— цьому йолопові не було й 19, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там кусок п...!”. Ми бравурно заклекотали смішком на таке дотепне формулювання — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.


Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі який-небудь інший кусок п..., він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, кагебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло за визначенням.


Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love?

6.
Сліди Богдана та Інґе Сташинських губляться в тумані ХХ століття. Відомо, що за скоєні злочини його засудили до восьми років (багато це? мало?). Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири і був достроково звільнений. Це мало статися десь у 1965 чи 1966 році. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом? І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу “Life”?


Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Швидше за все він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґе. Але не повинні б — з огляду на гіркий досвід своїх візаві.


Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара втікачів і перебіжчиків, вона і він, негарна жінка і закривавлене чудовисько, захекано перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Юрій АНДРУХОВИЧ спеціально для “Хрещатика”.
images
images
images
images
Статтi по темi:
images  
images
images
images

СПОЖИВАЧimages images
images
фото
За втрату багажу відповідає авіакомпанія

Останнім часом почастішали скарги від пасажирів на крадіжки речей з багажу в українських аеропортах. З валіз туристів зникають дорогі речі. Ми запитали у юристів, хто має відповідати за втрату багажу і як повернути майно...   дізнатися більше images



РЕЛІГІЯimages images
images
фото
Коли людина молиться, то біси ридають від горя

З прадавніх часів вважалося, що поряд з людьми живуть невидимі «ефірні» істоти, які через низьку щільність є незримими тінями. І це не міф, а реальність. Сучасні прилади зареєстрували цих невидимок в інфрачервоній і ультрафіолетовій частинах спектру. Учені на підставі досліджень зробили висновок, що енергетичні істоти мають природу, аналогічну кульовій блискавці, але поводяться, як розумні створіння, що вкотре підтверджує правильність Біблійських істин...   дізнатися більше images
images
images

images
© газета "Хрещатик", "Хрещатик.Київ"
У разi використання матерiалiв
гіперпосилання на kreschatic.kiev.ua обов'язкове.
Всi права на матерiали цього сайту
охороняються вiдповiдно до законодавства України,
зокрема про авторське право i сумiжнi права. WebAdmin
images images images
| | | | | | | |


: 16.7559 sec