Киянка Євдокія Завалій — жінка-легенда. Вона єдина представниця слабкої статі, яка в роки Другої світової війни очолювала взвод морських піхотинців. Через безстрашність і зухвалість операцій на передовій, які проводила ця жінка, німці називали її "Чорною смертю".

Євдокія Завалій народилася 1924 року в селі Новобух Миколаївської області. “Потрапила на війну ще й шістнадцяти не було,— розповідає жінка.— Бабуся передбачила, що кров’ю спливатиму чотири рази, але повернуся живою, так і сталося — чотири поранення і дві контузії, саме з такими “трофеями” я повернулася з війни”.

На флот дівчина потрапила випадково. Після поранення її сприйняли за хлопця. Коротка стрижка, форма приховувала фігуру. “Ніхто ні про що не здогадався,— пригадує пані Завалій,— мене одразу ж визнали “своїм хлопцем Євдокимом”, а коли я узяла в полон німецького офіцера, направили до відділення розвідки. Незабаром стала командиром”.
Потім керувала взводом десантників. Тоді солдати вже знали, що Завалій — жінка.

“Спочатку, звісно, гмикали, бувало, в мій бік, але я на це не зважала. Хотілося ніс чоловікам втерти, показати, що можу воювати не гірше, якщо не краще за них. І вони почали мене поважати”,— розповідає Євдокія Завалій. Через зухвалі вилазки та операції німці її боялися. Називали фрау “Чорна смерть” або “Чорний комісар”. Постійно полювали за нею.

Усіх 55 своїх автоматників жінка-командир пам’ятає на ім’я. До Перемоги дійшли тільки шістнадцять з них, сьогодні зі спецвзводу 83-ї бригади морської піхоти залишилася вона одна.

Севастополь, Сапун-гора, Балаклава, Новоросійськ, Керченські катакомби...— по 8-9 атак витримували протягом доби. “Я після війни ще довго ночами “ходила в атаку”. Кричала так, що сусіди лякалися. А бабуся молилася і казала мамі: “Це нечистий дух з неї виходить!” Напевно, завдяки цим її молитвам живу досі, хоча тричі була похована... “,— задумливо пригадує полковник у відставці.

Продовжити військову кар’єру на флоті Євдокії Завалій не вдалося, хоча навчатися у військовому училищі їй пропонували. Проте далися взнаки поранення, тож довелося залишити службу.

Незабаром молода жінка зустріла своє кохання, виховала сина і доньку. Працювала директором столичного гастроному. По війні об’їздила безліч міст, військових частин, кораблів і підводних човнів. Розповідала про свій десантний взвод, давала уроки для школярів. Понад 30 років Євдокія Завалій у міській раді ветеранів. Веде активну роботу серед молоді як на території України, так і за кордоном (Болгарія, Угорщина, Росія).

“До людських втрат звикнути не можна,— часто повторює жінка,— але вижити все-таки можна. Головне — не втратити пам’ять і не зрадити її. Адже на ній тримається світ, і важливо, щоб люди це розуміли”.