Цими днями 65 років тому німецько-фашистські окупанти напали на Київ. Наші солдати мужньо захищали столицю. До останнього. Протрималися 72 дні. Найзапекліші бої велися на хуторі Мризі (Конча-Заспа). Там і досі знаходять останки загиблих під час Другої світової. Щоб вшанувати героїв, 1993 року тут відкрили меморіал, де перепоховали солдатів. Саме сюди завітали ветерани війни та представники влади, аби віддати данину пам’яті відважним синам Вітчизни, чиї імена, на жаль, ми не знаємо. Як розповів керівник міського історико-патріотичного клубу “Пошук”, заслужений працівник культури України Георгій Ясєв, за вісім років спеціальні бригади у Мризі знайшли останки 370 воїнів. А втім, перепоховання тривають і нині. Пана Ясєва турбує те, що територія, на якій розташовано меморіал, досі не має відповідного статусу. Заступник голови держадміністрації Голосіївського району Володимир Березовський запевнив: цього року питання передачі заповідної зони Голосіївському району вирішать. А поки що для меморіалу виділили... 20 квадратних метрів, де й розміщено освячену капличку. Сюди ветерани разом із столичними посадовцями поклали квіти. Потім вирушили на опорний пункт: там досі збереглося дев’ять вогневих точок. Георгій Ясєв сказав, що київський укріпрайон зводили протягом семи років — з 1929 до 1936-го. Більшість дотів є типовими. Під час війни такі спорудження були дуже надійними — товщина стіни до півтора метра. Нині працюючи на Київщині збереглося 217 таких споруд. Після цього в соборі Святого Пантелеймона поставили свічки за загиблих героїв. Завершили екскурсію у парку імені Максима Рильського біля пам’ятного знаку на честь воїнів, які своє життя віддали за рідне місто.

... Дмитро Виниченко тільки-но закінчив школу і пішов працювати на завод, як раптом почалася війна. Пригадує, як багато його друзів пішли на фронт добровольцями. Сам Дмитро двічі ходив у військкомат і просився, щоб його забрали в армію. Хлопцеві щораз відмовляли через вік. Тоді сімнадцятирічному юнакові видали на заводі довідку, за якою його направили в загін народного ополчення. Там він уперше взяв у руки зброю. Дмитро Кіндратович пам’ятає і своє перше завдання — знищити мінометне гніздо ворога на хуторі Мризі. Знищив. А ось коли брав участь у боях на Житомирському шосе, то ледве не загинув. У окоп, де сидів Дмитро, раптом влучила запалювальна бомба. Не роздумуючи, юнак миттю викинув її, що і врятувало його. Та невдовзі хлопець потрапив до полону і аж до кінця війни перебував у концтаборі.

...Надія Олексіївна Іващенко, як і всі її подруги, мріяла вступити до технікуму чи вузу, попрацювавши деякий час на фабриці імені Карла Маркса. Та всі плани в один момент зруйнувала війна. Вісімнадцятирічну Надійку відправили в ополченський батальйон сандружинницею. Спочатку вона допомагала пораненим у госпіталі, а коли німці окупували Київ, на передовій. Пізніше дівчину взяли в полон, з якого вдалося втекти. Після війни Надія Олексіївна відбудовувала Хрещатик. разом з тими, хто захищав українську столицю від фашистів. Їх, ветеранів, залишилося в Києві близько трьох тисяч. Тим дорожча для нас пам’ять про їхній подвиг.

* * *

Вшанували оборонців Києва і в селі Борщів Баришівського району. Сюди прибула делегація держадміністрації Голосіївського району столиці. Під час виступу на мітингу біля монумента героям війни голова Ради ветеранів Києва генерал Іван Красильніков наголосив значущість саме цієї ділянки Поясу бойової слави.

— Це святе місце оборонних подій, де тримали останній бій наші воїни 37-ї, 21-ї, 26-ї регулярних армій та ополченці Києва,— сказав він.

Ветерани, які 1941 року воювали тут, пригадують, як їх, поранених, рятували місцеві мешканці. І тепер, через стільки років, ці люди зустрілися. Своїх емоцій ніхто не стримував — обнімалися, дякували, плакали...