Про це повідомляє “Kreschatic” з посиланням на КТРК
Гідрофобія — це інтенсивний ірраціональний страх води, що класифікується як специфічна фобія відповідно до DSM-5 (Діагностичний і статистичний посібник з психічних розладів). Вона не пов’язана із водобоязню при сказі, а є самостійним психічним розладом, який впливає на якість життя. Цей стан може проявлятися як при контакті з водою, так і при її вигляді або звуці.
За даними Американської психіатричної асоціації, гідрофобія виникає переважно у дитячому або підлітковому віці, але може зберігатися протягом усього життя. Фобія часто формується після негативного досвіду, пов’язаного з водою — нещасного випадку, утоплення, або навіть сцен з фільмів, що викликали сильний стрес. У деяких випадках фобія виникає без явної причини, на основі генетичної або нейропсихологічної схильності.
Клінічні прояви та діагностика
Симптоми гідрофобії варіюються за ступенем тяжкості, але мають чітко окреслені ознаки, характерні для всіх видів специфічних фобій. Найчастіше це фізіологічна реакція на контакт з водою або навіть на уявлення про неї. Пацієнти можуть скаржитися на тахікардію, задишку, тремор, запаморочення, пітливість, нудоту або панічні атаки.
Діагностика здійснюється лікарем-психіатром або клінічним психологом за допомогою клінічного інтерв’ю, шкал тривожності та спеціалізованих опитувальників. Важливу роль відіграє анамнез — з’ясування, коли саме з’явився страх, за яких умов, і як він впливає на функціонування пацієнта. Тільки після виключення інших психічних або соматичних захворювань фобія може бути підтверджена.
- раптовий страх при вигляді або звуці води;
- уникнення водойм, ванн, душу;
- фізичні симптоми: пітливість, тремор, головокружіння;
- сильна тривога при думці про необхідність контакту з водою;
- відсутність раціонального пояснення страху.
Механізми виникнення і причини
На думку когнітивно-поведінкових терапевтів, гідрофобія виникає через механізм умовного рефлексу, коли мозок асоціює воду з загрозою. Якщо страх підкріплюється або не обробляється належним чином, він переходить у фобію. Дослідження показують, що мозкові структури, відповідальні за страх (зокрема мигдалина), активуються навіть при незначному стимулі.
Генетичний фактор також відіграє роль: згідно з дослідженнями Університету Еморі, близько 30% людей з фобіями мають близьких родичів із подібними розладами. Нейробіологічні теорії вказують на порушення в роботі серотонінових систем, які регулюють тривожність. Психоаналітичні підходи розглядають гідрофобію як симптом витіснених страхів, що проявляються в символічній формі.
- травматичний досвід, пов’язаний з водою;
- генетична схильність до тривожних розладів;
- нейрохімічний дисбаланс у мозку;
- неправильно сформовані когнітивні зв’язки;
- тривалий стрес або психоемоційне виснаження.
Відомі випадки та соціальний вплив
Відомі приклади гідрофобії демонструють, наскільки сильно фобія може впливати на поведінку. Наприклад, письменник Говард Філліпс Лавкрафт у листах описував свій панічний страх води після дитячого інциденту. Інші публічні особи також розповідали про труднощі з купанням, плаванням або відпочинком на природі.
Гідрофобія часто ускладнює соціальне життя — люди уникають відпусток на морі, не дозволяють дітям відвідувати басейни, або повністю ігнорують гігієнічні процедури, що призводить до вторинних проблем. У шкільному середовищі діти з фобією можуть відчувати стигму і нерозуміння, особливо під час занять із плавання.
- історії відомих людей, які страждали на гідрофобію;
- ізоляція від соціальних активностей;
- порушення сімейних або партнерських стосунків;
- конфлікти в освітньому середовищі;
- погіршення фізичного стану через уникнення гігієни.
Методи лікування та ефективність терапії
Ключовим методом лікування гідрофобії є когнітивно-поведінкова терапія (КПТ), зокрема метод експозиції — поступового контакту з водою під контролем спеціаліста. Це дозволяє пацієнту знизити реактивність на стимул і замінити страх нейтральною або позитивною реакцією. Дослідження показують, що понад 80% пацієнтів мають покращення після 10–12 сеансів КПТ.
У складних випадках застосовуються фармакологічні засоби — переважно препарати з групи СІЗЗС (селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну). Також ефективними є методи десенсибілізації, візуалізаційні техніки та гіпнотерапія. Усі підходи мають бути частиною індивідуального плану лікування під контролем медичного фахівця.
- когнітивно-поведінкова терапія з методами експозиції;
- фармакотерапія за показаннями;
- психоосвітні програми;
- робота з тригерами і негативними асоціаціями;
- підтримуюча терапія для стабілізації результату.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як називається страх перед мишами або пацюками.
