За даними StatPearls, лігирофобія є рідкісним, але клінічно зафіксованим тривожним розладом, що характеризується патологічним страхом перед гучними звуками. Це явище належить до специфічних фобій, які офіційно описуються в діагностичних посібниках DSM-5 та ICD-10, і може суттєво впливати на якість життя людини, пише Kreschatic.
Фобія може проявлятися як у дітей, так і в дорослих. Її виникнення часто пов’язують з травматичними подіями дитинства, генетичною схильністю до тривожних розладів або підвищеною чутливістю нервової системи. Лігирофобія не слід плутати з гіперакузією чи фонофобією, хоча симптоми можуть частково перетинатися.
Витоки та наукове пояснення розладу
Термін «лігирофобія» походить від грецького слова «ligyros», що означає «гучний» або «різкий». У медичній літературі цей стан вперше почали описувати на початку ХХ століття в рамках загальних досліджень специфічних фобій. Систематичні дані про нього були включені в медичні довідники другої половини ХХ століття, коли психіатрія почала детально класифікувати розлади тривожного спектру.
Наукові дослідження вказують, що реакція страху формується в мигдалеподібному тілі головного мозку, яке відповідає за емоційну обробку подразників. При лігирофобії навіть нейтральні звуки високої гучності можуть викликати підвищене збудження симпатичної нервової системи, що призводить до тахікардії, тремору, гіпервентиляції та панічних атак.
Симптоми та клінічні прояви
Симптоматика лігирофобії різноманітна і може включати як фізичні, так і психологічні ознаки. Найбільш поширені прояви: прискорене серцебиття, підвищене потовиділення, утруднене дихання, запаморочення. У важких випадках людина може відчувати відчуття нереальності або страх смерті під час впливу гучних звуків.
Психологічно пацієнти часто демонструють уникання ситуацій, де можуть виникати гучні шуми: святкові салюти, концерти, спортивні заходи або навіть жваві міські вулиці. Це призводить до соціальної ізоляції та зниження працездатності. У дітей фобія може проявлятися плачем, істериками та відмовою виходити на вулицю під час святкувань.
Діагностика та лікування лігирофобії
Діагностика базується на клінічному інтерв’ю та стандартизованих тестах для виявлення тривожних розладів. Лікарі застосовують критерії DSM-5, де чітко вказано, що фобічний страх має бути надмірним, стійким і суттєво впливати на повсякденне життя. Важливо виключити інші стани, зокрема гіперакузію, тинітус чи неврологічні патології.
Сучасна терапія включає когнітивно-поведінкову терапію (КПТ), десенсибілізацію та експозиційні методи. У деяких випадках застосовуються медикаменти: антидепресанти з групи СІЗЗС або анксиолітики. Додатково використовуються методи релаксації, майндфулнес-практики та вправи на контроль дихання, що допомагають знизити рівень тривожності.
Відомі приклади та соціальний контекст
Відомо, що лігирофобія частіше діагностується у дітей молодшого віку, особливо тих, хто пережив різкі акустичні травми: наприклад, вибухи чи гучні сварки в родині. У країнах із частими військовими конфліктами відсоток таких випадків є вищим. Дослідження, проведені Американською психіатричною асоціацією, показують, що від 3% до 5% дитячого населення можуть мати специфічні фобії, включно з лігирофобією.
Соціальний вплив цієї фобії проявляється і в культурі: у ЗМІ неодноразово описували випадки, коли діти або дорослі змушені були залишати місця масових свят через страх перед салютами чи гучною музикою. Це створює додаткову проблему інтеграції таких людей у суспільне життя та вимагає підвищеної уваги з боку педагогів, психологів та лікарів.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як називається страх перед Місяцем.
